Як постелиш, так виспишся: приклад Швайцарії. ФОТО

Кажуть, світ – це мале село. Переконуюся в цьому, тримаючи в руках брошуру відомого галицького інженера й агронома початку XX ст. Миколи Творидла “З подорожі по Швайцариї (на господарські теми)”. Трохи більше, як сто років  тому 1910 р. М. Творидло приїхав до Швайцарії, щоб дослідити тему сільського господарства, а потім розповісти про все галицьким читачам. А тепер я привезла його книжечку, можливо, вперше до цієї країни, щоб дослідити шляхи галичанина. Інженер-агроном знайомився з головами селянських спілок та звичайними селянами, які й супроводжували його під час мандрівки, а також докладно й з приємністю ділилися своїм досвідом.

Чотири місяці тому у Коломиї була чудова зустріч з панством Іриною та Миколою Савчуками. Пан Микола, як відомий книголюб, що, зрештою й підтвердив це у своїй книжечці спогадів “Мандри книжковим світом”, подарував мені брошуру, видану Товариством “Просвіта” у Львові в 1912 р. “З подорожі по Швайцариї (на господарські теми)”. “Через мої руки пройшло багато книжок, і я не пам’ятаю достеменно, звідки в мене цей примірник, мені він не потрібен більше, а вам, пані Ірино, може, знадобитися”, – сказав мені пан Микола. І так, він мені знадобився.

Перше, що мене захопило – це мова, така автентично галицька і справжня. Не дивно, адже правопис з 1912 року видання дещо відрізняється від теперішнього правопису української мови. Друге – ця книжка є справжнім документом часу, з якого можна скласти собі враження про Швайцарію, яка була сто років тому, про ментальність мешканців, їхню організованість та довідатися, чому ж в країні гельветів тоді функціонувало  все так перфектно і функціонує досі. Автор ретельно описав, як і з чого живуть селяни в Альпах, як дійшли вони до кращих порід корів та кіз, про годівельну спілку, зародові книги корів та виставки рогатої худоби; також про мандрівки полонинами, відвідини господарської школи та ін.

М. Творидло, описуючи сільське господарство Швайцарії, весь час проводить паралелі з Галичиною: “А як ми маємо, а як у нас є?..”, і шкодує, що нарід український сам собі винен у своїй біді: “Якісь болючі думки роїлись по моїй голові. Тут в убогій країнї бачу богацтво, а у нас на славнім богатім Поділлю, на розкішних надрічних долинах чи в Карпатах – біда, нужда. І хто-ж сему винен? Чи не ми самі? Подивім ся на наші стайні на долах. Низькі та похилі вони, в лїтї ще яко тако, а в зимі то вже чисте нещастє. Гній мерзне як камінь, стїнами віють вітри, корова, живлена соломою, голодує. Гноївка звичайно витікає рівцем на дорогу чи в ріку, та замість приносити користь, затроює воду. Яка праця, які стараня, така і нагорода. Се все здаються на перший погляд річи маловартні; а от через такі дрібнички люди доходять до добробиту, а у нас до біди. Йдуть і у нас на піднесенє рільництва субвенції, та щож коли селянин з них не вміє користати. Нема у нас годівляних спілок, не уряджуєсь вистав, не чув ніхто про зародові книги, а ось тут бачимо, яку вони мають вартість. Треба і нам іти слідом Швайцарцїв, а тодї певно і в нас буде лучше”.

Приїхавши по двох добах подорожі до Швайцарії, М. Творидло в інформаційнім бюро католицького кантону Аппенцель довідується про голову рільничого товариства та кантональної рільничої організації пана Мансера: “Він – кажуть менї – мешкає в селі Гонтен, зателефонуйте до него, чи є дома. Ну і добрий селянин, думаю собі, коли до него телєфон йде”.

Франц Мансер

Провівши весь день на обійсті п. Мансера, інженер-агроном довідується про те, як і з чого живуть в горах селяни. Займалися вони розмноженням сортових яблунь, вирощенням трави для худоби, бджільництвом, “…але головним нашим занятєм в господарстві є годівля худоби. Корови, кози та свинї се цїле газдівство. В лїтї маємо для них зелену траву по горах, в зимі сїна і купований корм, як отруби, макухи, та все проче потрібне. Кождий ґазда собі обчислить, кілько потребує на зиму паші, а відтак всї разом замовляють собі спільно, та спроваджують. Так є найвигідніше, бо тодї одержуєсь таньше товар.”. Іншим, прибутковим джерелом доходу було готелярство, автор зазначає, що багато чужинців приїздять до цього краю, і окрім вигідних і чистих готелів отримують ще й добрий харч. Готелі вже в той час були не лише в долинах, а й на вершечках гір, де можна було зупинитися на нічліг й отримати вечерю. “От – думаю – як люди вміють жити. А в нас, де не подивитись, склепи по селах та містах в чужих руках, гостинницї, шинки та кормши також, тай нїгде нїчого порядного не дістанеш з’їсти. А вже в наших Карпатах нераз нї хліба, нї молока, нї нічлїгу не найдеш, а як найдеш, то таке брудне, що і відхочесь вдруге туди вибиратись. І чиби не могли і наші люди сим також занятись, чи не мали би зарібку, чи не приїзджало би більше лїтників в наші гори?”. Докладалися й жінки до підтримання домашньої економіки та заробляння грошей. Майже кожна дівчина мусіла закінчити школу, де вчили вишивати й гаптувати. Цей домашній промисел так розвинувся, що вироби ручної роботи в той час продавалися по всьому світу, а найбільший попит був в Туреччині.

До слова, у Швайцарії й тепер цінується дуже високо робота вишивальниць та швачок, народний жіночий костюм з кантону Аппенцель може коштувати до десяти тисяч франків. А мати його мусить кожна порядна ґаздиня, як і в Галичині мають  жінки зо три святочні вишиванки.

Жіночий народний одяг. Аппенцель.

Очевидно, не оминає автор у книжці й детальні описи годівлі корів та кіз, вироблення сиру, досвід господарів з інших кантонів, вирощення трави на полонинах та сушіння сіна високо в горах, а також детальний опис господарської школи в Штрікгоф біля Цюріху. Цікаво описана розмова із старим сторожем школи:

-А ви довго вже при школї?

-О тут я зріс, тут і вмирати прийдеть ся. Чув я, що ви аж з під росийської границі. Сюди заїжджають часто чужинці, та оповідають нераз про тамошну біду. Видко не люблять своєї вітчини.

-А ви свою любите дідусю?

-Як-жеж не любити? Єї прецїнь здобули наші предки не легко. Боронили перед наїздниками, здобували кожну пядь землі, кождий камінчик.

-То ви добре знаєте історию Швайцариї?

-Чому таке питаєтесь, хиба-ж у Вас є такі, що своєї не знають?

Фрідріха Мансера, внука Франца Мансера, про якого йдеться у книжці, шукав мій чоловік, швайцарський журналіст два тижні. Та й не дивно, бо як виявилось, рід Мансерів налічує понад 1100 осіб. Отож, шукаючи в інтернеті та телефонних книжках все ж таки вдалося вийти на “властивого” пана Мансера. Бо саме він є тим вогнивом і хранителем історії роду.

Фрідріх Мансер

Генеалогічне дерево Мансерів має довжину 36 метрів, а рід походить з 1470 р. і є родовий герб. Пан Фрідріх, який за освітою вчитель математики та історії, що п’ять років організовує родинні зустрічі, на які приїздять Мансери не лише зі Швайцарії та Німеччини, але й з Арґентини, Колумбії, США і Тайланду. В роду є багато інженерів, вчителів та лікарів. Він й далі досліджує історію роду, збирає та систематизує старі фотографії, архівні документи й газетні вирізки; пише книжки про культуру та історію північно-східних швайцарців. Не міг він й уявити собі, що про його діда було дуже детально описано українською мовою в маловідомій йому Галичині ще сто років назад. З подивом пан Фрідріх слухав читаний вголос переклад на німецьку мову розділу з книжки, де є пряма мова діда і описи його господарства. Просив показати ім’я Мансер у тексті, намагаючись прочитати, як він казав трохи знайомі йому “російські літери”. Пан Фрідріх зазначив, що ця книжка є важливим історичним документом і мусить бути перекладена на німецьку мову й видана у Швайцарії.

Наступного ранку перед нашим від’їздом, як належиться справжньому господареві, пан Фрідріх показав мені грядки й сад, де земля й дерева вже впорядкована на зимівлю, льох, де акуратно складені знаряддя праці, вздовж стіни на полицях понад 200 пляшок вина, у ящиках – зібраний урожай з власної землі.

-А ще ж є полонини й гірська хатка високо в горах, – усміхаючись, каже господар.

-То в чому ж таємниця добробуту Вашого і успіху Швайцарії? – не можу не запитати у швайцарця.

-“Organisation ist alles!” – вигукує пан Фрідріх відомий вислів й додає – працьовитість та організація – це є найважливіші складові нашого добробуту. Ми тяжко працюємо, щоб отримати урожай на території країни, яка на 65% вкрита скелястими горами, ми самі собі встановлюємо закони і правила і суворо стежимо за їх дотриманням.

Швайцарець продовжував говорити такі прості, на перший погляд, істини про те, що треба робити, аби жити гідно. Інколи, він ніби повторював та інтерпретував слова свого дідуся з книжки: “Корова в нас не сміє зазнавати нї голоду нї холоду, бо коли єї зле живесь, то нам також не добре. Даємо єї добру пашу в лїтї чи в зимі, теплу, чисту, суху, ясну, здорову стайню, ходимо коло неї чисто, тож і не диво, що вона нам все відплатить з порядним процентом”.

А тим часом, як і у автора М. Творидла сто років тому “…якісь болючі думки роїлись по моїй голові”: “Чи змінилось на краще за сто років в багатій на родючі землі Україні? Чому до тепер не навчилися українці використовувати за призначенням той великий потенціал, який дає їм земля? Чи ж справді нам бракує того вміння організації і ми й досі чекаємо, що прийде хтось і все нам зробить?.. ”

Село Ґонтен, Аппенцель.

АВТОР: Ірина Михалків-Винник (Швайцарія)