Додому Новини Суспільство “Я опинилася в ролі полонянки”: сповідь української заробітчанки

“Я опинилася в ролі полонянки”: сповідь української заробітчанки

0
Поділитися
Фото ілюстративне

“Два роки тому у грудні я виїхала до Польщі. Через інтернет домовилася з однією з місцевих фірм про посередництво у пошуку роботи доглядальницею. У мене медична освіта, все життя пропрацювала медсестрою у госпіталі для інвалідів, тож маю великий досвід роботи з лежачими хворими”, – розповідає 40-річна Софія газеті “Сповідь”, пише СВІТUA.

Жінка каже, що любить свою роботу, і їй було добре на Батьківщині. Але за кордоном пообіцяли платити 1500-2000 євро на місяць. Таких грошей в Україні, гаруючи навіть цілодобово, жінка не заробила б ніколи. А гроші Софії були потрібні: донька щойно вийшла заміж, вони із зятем взяли квартиру у кредит. Щомісячний платіж сягав тисячі євро, а зять саме втратив роботу. Без допомоги жінки діти просто не впоралися б. Далі – пряма мова.

Don Yapon

Мене підставили

Через усі ці обставини я й погодилася якийсь час попрацювати у Польщі нелегально, на свій страх і ризик, з умовою, що згодом мені дадуть запрошення чи я зможу працювати за угодою.

У Катовіце я пробула тиждень, місто вже готувалося до Різдва, ввечері вулиці миготіли кольоровими вогниками. Я дивилася у вікно свого хостелу і чекала, коли агент зателефонує і повезе мене до клієнтів. Коли я вже запанікувала, зателефонувала Беата – жінка, яка обіцяла знайти роботу. Повідомила, що завтра уранці виїжджаємо, локація – місто на кордоні з Німеччиною. Там живе порядна родина, потрібна допомога господині – вона перенесла інсульт.

“Це німецька родина, тебе вибрали тому, що знаєш німецьку. Тож тішся”, – сказала посередниця.

На світанку, в призначений час до хостела під’їхав бусик, розмальований різдвяними рекламними картинками. Поряд із водієм сиділа Беата, а в багажному відділенні лежали ялинки – штук сорок. Беата сказала мені забиратися в багажник, бо місця немає. Їхати години дві, тож мушу потерпіти.

Я не бачила дороги, якою ми їхали. Задрімала. Крізь сон чула, як авто один раз зупинилося, водій з кимось говорив, а потім сказав “Веселого Різдва”. Чомусь – німецькою. А коли врешті пролунала команда “Приїхали” і я вилізла з-під хвої, то зрозуміла: “Мене підставили”. Усюди були вивіски німецькою мовою.

Я опинилася на сусідній із Польщею німецькій території, у федеральній землі Мекленбург-Передня Померанія.

“Ти ж хотіла працювати доглядальницею – маєш саме таку роботу”, – сказала Беата.

Остарбайтер? Ні, краненшвесте

Від бабусі я багато чула про важку долю остарбайтерів – українських хлопців і дівчат, які під час війни були вивезені в Німеччину на примусові роботи. Однією з цих підлітків була і моя прабабуся Софія, на честь якої мене назвали. Вона з 14-ти до 17-ти років працювала на німецькій фабриці, повернулася в Україну з покрученими ревматизмом руками й ногами.

Прабабуся  розповідала, що з документом остарбайтера, який їй видали в Німеччині, і нашивкою “OST” на одязі в Німеччині не мала майже ніяких прав. На відміну від польських примусових робітників (їм лише заборонялося ходити в церкву, ресторани та їздити в громадському транспорті), навіть не могла ходити вулицями у вільний час  – після зміни робітниць відразу забирали в табір.

Я ж у мирний час опинилася під домашнім арештом у ролі цілодобової доглядальниці. Німецькою це звучить “krankenschwester” (краненшвесте). Замість роботи в Польщі я опинилась в ролі полонянки у Німеччині.

Страх, що мене можуть викрити й відправити до буцегарні, як нелегалку, адже віза в мене була туристична, причому видана у польському консульстві, не покидав мене з того моменту, як я опинилася в будинку працедавців.

При першому ж знайомстві господар, 67-річний Фелікс Л., сказав показати йому паспорт, уважно його переглянув, а потім поклав до кишені свого в’язаного халата. Пояснив, що триматиме документ в себе в сейфі, щоб мені не спало на думку поїхати раніше терміну, щось “позичивши” у господарів. Це було принизливо. Але нічого вдіяти я не могла.

Господиня, 45-річна Анна, дуже втішилася, побачивши мене. Уже півроку вона не підводилася з ліжка з того моменту, як пережила інсульт. Говорити їй було важко. Правий бік тіла був повністю паралізований, лівий напівпаралізований. Жінка не могла самостійно їсти, пити, справляти потреби. Як немовля.

Для Анни я стала не просто медсестрою, а й людиною, з якою бідолашна могла перекинутися словом. 19-річна донька Емма, хоч і жила в цьому ж будинку, до мами заглядала лише зрідка. У її житті була лише робота на фабриці й гулянки з подружками. 16-річний адаптований син Леон, замкнений білявий підліток, після школи не виходив із кімнати, весь час слухав музику. А Фелікс паралізованою дружиною, як я зрозуміла, гребував.

Змінити постіль хворій, памперс, зробити масаж, нагодувати – для мене це було справою звичною. Але тут я втомлювалася більше, ніж вдома, адже працювала цілодобово. Проте потрібно було відробляти гроші, позичені на оформлення документів, та й в Україні від мене чекали переказів. Із півтори тисячі євро заробітку більшу частину я щомісяця мусила відправляти додому.

“Не позичиш грошей – викажу”

У крамниці чи в аптеці (це було єдине місце, куди я виходила з дому) я весь час боялася, що комусь видасться підозрілим мій акцент. Коли до мене звертався хтось з перехожих, я вигукувала мультинаціональне “Pardon!” і пришвидшувала ходу. Спілкуватися з людьми було небезпечно. Що, як запитають, звідки я? Прикидатися полькою не мало сенсу. Частина мешканців цього містечка – поляки. Вони мене розкусили б відразу.

Моє безправне становище розумів господар та його діти й користали цим. Так, одного разу я вирішила спекти яблучний пляцок, бо боляче було дивитися, як Анна щодня ковтає остогидлі кранчі з молоком. Та й я їх зненавиділа. І якщо спершу мій пиріг уся родина сприйняла радісно, як сюрприз, то згодом це стало одним із моїх обов’язків. Леон міг навіть проричати: чому, мовляв, пиріг ще не готовий. Або ж чому я спекла знову яблучний, а не капустяний. За гроші, виділені на продукти (борошно, масло, дріжджі тощо), доводилося суворо звітувати. Одного разу я загубила чек з магазину, то Фелікс відмовився компенсувати витрати. Сказав: “Наступним разом будеш уважнішою”.

Та найгірше, що Емма почала мене шантажувати. Спершу дівчина просто позичала в мене гроші на тиждень чи два – мовляв, начальник затримав їй зарплату. Я позичала, адже на продукти не витрачалася, хіба іноді купувала собі щось із косметики, поповнювала мобільний рахунок. Емма віддавала не відразу або частинами. Коли ж борг сягнув півтисячі євро, я нагадала про нього. А Емма у відповідь: “А що ти мені зробиш, як не поверну? До поліції підеш? Як захочеш, я сама туди зателефоную. Гадаєш, тато нової krankenschwester не знайде?”

Анна розповідала, що Емма з дитинства була некерованою. Їй геть зірвало гальма в 12 років. Курила, прогулювала школу. Навіть колишній військовий Фелікс не міг на неї вплинути. А ось у Леона з чоловіком стосунки склалися добре. Разом ходять на футбол, разом рибалять.

Справді, я часто бачила, як Фелікс іноді власноруч робить Леонові канапки на сніданок, а коли хлопець просить на щось гроші, ніколи не відмовляє. У такі моменти мені навіть шкода було Емми. Може, їй просто бракує батьківської уваги?

Стогони уночі

Перші декілька місяців роботи в родині Л. я спала, як вбита. Дуже втомлювалася, і прокидалася, лише коли Анні чогось сильно закортить. Взагалі вона була жінка делікатна, терпляча, намагалася зайво мене не будити.

Проте через півроку стан Анни змінився, вона переплутала день і ніч. Удень переважно дрімала, а вночі їй не спалося. Просила пити, або ж поміняти памперс, або ж почитати їй щось. Інколи вночі, сидячи поряд з Анною, я поринала у сон, а прокинувшись, бачила, що вона ридає. Я намагалася заспокоїти жінку, але вона повторювала: “Я не хочу жити!”

Саме в ці безсонні ночі я й стала помічати дивні звуки з другого поверху, з кімнати Леона. Чоловічі голоси, а потім – грюкіт, стогони. Ще згодом – звуки води в душі. А одного разу на кухні я побачила, як Фелікс мацає Леона за сідниці й щось шепоче йому у вухо.

Збагнувши, що я це побачила, обидвоє ані краплі не знітилися. Фелікс лише прибрав руку з сідниць хлопця. І, виклично подивившись мені в очі, запитав: “Із чим у нас сьогодні пляцок, Софі?”

Те, що було лише здогадкою, а тепер підтвердилося, мене шокувало. Фелікс розбещує хлопця. Чи знає про це Анна? Чи переживе, якщо дізнається?

Тої ночі Анна знову попросила почитати їй книгу. Якийсь американський жіночий роман у німецькому перекладі. Коли почулися стогони з верхнього поверху, я стала читати голосніше.

“Не потрібно, Софі, – сказала Анна. – Я все чую. Я все знаю. І нічого не можу змінити. Пробач, мені так соромно перед тобою…”

Потім Анна розповіла, як вперше застала чоловіка в ліжку Лео. Почула стогін з кімнати сина. Вирішила, що хлопчику зле, увійшла… Леон сказав, що сам цього хотів, щоб матір не звинувачувала Фелікса. Це було останнє, що вона чула. Прокинулася вже у реанімації.

…Минав рік моєї роботи в Німеччині. Що ближче було Різдво, то гірше ставало Анні. Вона слабшала на очах. Відмовлялася від їжі, мало пила, я зауважила, що її памперс переважно сухий, а ноги набрякають сильніше, ніж зазвичай. Фелікс викликав лікаря. Після аналізів з’ясувалося, що в Емми відмовляють нирки. Вона попросила не везти її в лікарню, хотіла померти в своєму ліжку.

“Тут у мене є ти, – крізь сльози сказала Анна, – до тебе я звикла. А там чужі люди, ці байдужі лікарняні санітарки. І санітари. Коли минулого разу я лежала в шпиталі, у сусідній палаті була жінка, молода, дуже гарна. У неї інсульт трапився після автоаварії, вона не могла ані рухатися, ані говорити. Один санітар, темношкірий, уночі її гвалтував. Потім про цю історію писали в газетах. Ця паралізована завагітніла, їй робили кесарів розтин, чоловік відмовився від темношкірого немовляти…”

Пробач, Софі!

За тиждень до Різдва Анна відійшла у кращий світ. Наступного ж дня Фелікс запропонував на власному авто перевезти мене через кордон. Щоб не мала проблем із поліцією. На світанку довіз до найближчої польської автостанції. Лише там віддав паспорт, частину зарплати за грудень і мовчки поїхав геть. Навіть не сказав: “Frohe Weihnachten!” (Із Різдвом!) А я їм вночі пляцок спекла – на прощання. Уявляла, як знайдуть його в духовці, втішаться…

Щоправда, мене вразила Емма. Коли вже вдома я розпаковувала свою валізу, знайшла там маленьку коробочку дорогих цукерок, до неї скотчем приклеєний конверт (із 500 євро) і записка: “Entschuldigung, Sophie!” (“Пробач, Софі!”).