Додому Новини Суспільство Військовий коломийської 10-ї бригади розповів про пекельний Іловайський котел

Військовий коломийської 10-ї бригади розповів про пекельний Іловайський котел

0
Поділитися

Дуже не хочеться писати про поразки й трагедії українських військ на початку війни, ятрити рани воякам, мучити сумління високих чинів, чиї стратегічні прорахунки призвели до тяжких утрат. Але вояцькі рани ниють, шрами на душах не гояться.

Одна з таких ран під назвою “Іловайськ” ще довго буде ятритися у душах бійців, які вибиралися з тієї пастки. Тому говорити мусимо.

Наш співрозмовник – командир відділення розвідувальної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, дислокованої в Коломиї, Сергій Батрамєєв.

Уявляю трохи здивовані очі читачів. Ви правильно подумали: 33-річний військовик – росіянин, народжений у Казахстані. Щоправда, стверджує, що мамині предки походять з Києва. Та менше з тим.

Сім’я Батрамєєвих – стандартна російськомовна сім’я, яка у 1990 році переїхала на проживання в Україну.

У Києві Сергій закінчив Інститут бізнесу та технологій. Працював на різних роботах.

Після брутальної анексії Криму хлопець без вагань записався на військову службу до Нац­гвардії. Коли почав формуватися батальйон спецпризначення Нацгвардії “Донбас” – записався туди. Пройшов курси розвідника.

Ну і як тут не спитати вояка про мотиви таких учинків.

На риторичні запитання про патріотизм Сергій не відповідає. Не його тема.

Та взагалі, причинно-наслідковий зв’язок у його розповідях не простежується ніяк. (У подіях на Майдані участі не брав, лише пасивно спостерігав, не симпатизував жодній патріотичній організації і таке інше).

Тільки дії, тільки факти, без аналітики, без рефлексій. І без красивих слів.

Видав єдине лаконічне пояснення: Батьківщина не там, де народився, а там, де проживаєш. І коли їй загрожують, треба йти захищати.

Батальйон прибув до Артемівська. Підсилені взводом спецпризначенців “Омега”, підрозділи здійснювали бойові виїзди на зачистку Попасної, Лисичанська, інших населених пунктів. Закріпились на околиці Попасної.

Люди з балконів вітали українську армію вигуками “Слава Україні!”. Хто щиро, хто від страху, хто від тупої звички захоплюватися сильними.

– У Попасній ми розклали вогневі точки. Надійшла інформація про пересування до нас великих з’єднань бойовиків з броньовою технікою.

Новий наказ – рухатися на Лисичанськ. При під’їзді до Лисичанська вималювалася доволі моторошна картина: небо навколо зловісно чорне, у повітрі чути горілим, нудить від запаху людських трупів.

А над нашою колоною кружляють ворони… У місті ми відловлювали поплічників бойовиків, захопили базу сепарського батальйону “Призрак”. Розповім один трагікомічний епізод.

Отже, наші вантажівки вивозять з сепарської бази боєприпаси. До мене підходить місцева дівчина з хлопчиком і тривожно запитує, що міститься в тих вантажівках. “Вивозимо російськомовних немовлят”, – відповідаю й посміхаюся.

Дівчина поблідла й зловилася за голову. У неї не вистачило клепки в голові, аби хоча б звернути увагу, що відсотків 80 наших бійців розмовляють російською…

На початку серпня наші частини підходили до Донецька. (У Луганську на той час вже майже замикалося кільце українських військ). Усі сподівалися, що війна незабаром закінчиться. Нам додали дві БМП і ми пішли на штурм Іловайська.

Півміста захопили майже без бою. Наступного дня організували атаку другої частини міста. Аж тоді по нас почали лупити серйозно, ми навіть не сподівалися.

Відразу – шість убитих, серед них – відставний майор Збройних сил США, українець за походженням Марко Паславський, який прийняв українське громадянство і пішов воювати за Україну. Він був у моєму взводі, зазвичай вітався: “Прив’єт, брат!”.

Перемістилися на північну частину міста, там окопалися і дізнались, що перебуваємо в потрійному кільці. Пастка замкнулася. Щоденні втрати, у той самий час, коли українська військова техніка парадує на Хрещатику з нагоди Дня Незалежності…

МАРШ ДОРОГОЮ СМЕРТІ І ВЕЧЕРЯ З ЗАХАРЧЕНКОМ

Надійшла інформація про так званий “зелений коридор” для відступу. 29-го серпня збираємося в дорогу. Рушили в напрямку Многопілля. Там зустрілися з іншими батальйонами й почали формувати колону.

По дорозі нас заливали шквалом вогню – з танків, мінометів, та з усього, що стріляє. “Мочили” нещадно.

Йшли живою мішенню і нас прицільно розстрілювали з усіх боків. (За пізнішими підрахунками волонтерів та очевидців, за один тиждень з 24-го по 31-ше серпня під Іловайськом загинуло до 400 українських вояків. – А. М.).

Завернули в поле. Закріпилися в десяти хатах, в одній з яких складали поранених і вони там потроху помирали. Знову пастка. Допомоги марно очікувати. Зв’язалися з російським окупаційним командуванням. Пішли торги.

Домовилися, що ми без зброї виходимо на них, а вони нас через Ростов відправляють додому… Йшли повільно ланцюжком просто у лігво звіра. Добровільно і без зброї. Нас оточили російські війська. І тут когось з вояків прорвало. Пролунав вигук: “Слава Україні!”. Ми всі, як один, відповіли: “Героям слава!”. Відтак: “Слава нації!”. – “Смерть ворогам!”. “Україна!” – “Понад усе!”. І насамкінець: “Путін!” – “Х…ло!”… Запала тривожна тиша.

Як це не дивно, але російські військовики дивилися на нас зовсім без злоби, лише з цікавістю. А якийсь їхній командир сказав: “Я, звичайно, розумію, що ви нас не любите, але зараз ви так робите, щоби ми вас також не полюбили…”.

Як водиться, росіяни українських вояків укотре надурили, – відправили не в Ростов, а передали в руки бойовиків.

33 дні Сергій з уцілілими побратимами сидів на цементній підлозі у підвалі колишнього Донецького СБУ у статусі полоненого.

Як відбувалися підкилимні напівофіційні перемовини про обмін полоненими, вояк не знає і знати не хоче. Якогось дня йому повідомили, аби збирався, бо за ним прийшли.

Привели до українського представника організації “Офіцерський корпус” Володимира Рубана.

А далі, – як у кримінальному кіно. Ніч з 2-го на 3-тє жовтня. Шикарний донецький ресторан. Вечеря на п’ятьох. За столиком сидять: голова “ДНР” Захарченко, начальник штабу їхньої “армії”, сам Рубан, співачка Руслана і звільнений з полону сержант Нацгвардії Сергій Батрамєєв…

Про що балакали? Та про все, щадячи нерви одні одних. Тобто, ні про що. Усі поводилися цілком адекватно… “В окремому готельному номері я нарешті помився, досхочу накурився сигарет, відпочив і зрозумів, що буду жити…”.

12-го березня 2015-го наш герой залишив війну і звільнився зі служби. Однак, війна його не залишає. Підписав контракт на три роки. Вибирається до Львова на спеціальні курси в Академії сухопутних військ.

Хоче стати офіцером і разом з іншими військовиками 10-ї коломийської бригади під весну знову відправитися на захист Батьківщини. “Доля моя така”, – як завжди ледь посміхається Сергій. І спробуй-но розшифруй його посмішку!..

Андрій МАЛАЩУК