Цими днями рівно три роки тому Революція Гідності в Києві досягла найвищого градуса кипіння, коли почалися масові розстріли протестувальників.    Відтворимо фрагментарно той осінньо-зимовий період 2013 - 2014 -го, від якого почався новий відлік часу для держави, відтворимо очима самих учасників Революції мешканців Коломийщини. Геннадій Романюк, депутат міськради, координатор Коломийської Сотні Самооборони: "21-го листопада 2013-го я був на телеефірі коломийського телебачення в передачі "Коломия думає". Хтось пошепки повідомив, що Азаров відхилив курс євроінтеграції і я в прямому ефірі закликав коломиян самоорганізовуватися для спротиву. Містяни почали збиратися біля ратуші. 25-го листопада ми створили в місті страйковий комітет, мене обрано головою. До Києва стали відправлятися перші автобуси. Підприємець Василь Колос - один з перших надав свій транспорт, потім підключилися інші. Міліція блокувала вулиці просто на виїзді з міста на різних напрямках, очевидно вони мали своїх інформаторів і прослуховували наші телефонні розмови, бо знали про кожний наш виїзд. 30-го листопада у центрі столиці беркутівці побили молодь. Коломияни масово прибували до Києва. Біля приміщення цирку ми прибулих земляків записували. Відправилися до Михайлівського собору. Туди сходилися поранені. Наступного дня тисячі людей зібралися біля університету, там уже були сотні тисяч. І всі ці колони рушили вниз до центру. У перших числах грудня почала формуватися Коломийська Сотня Самооборони. Ми утворили чоту кількістю 30 осіб і наметове містечко, яке згодом було знищене атакою беркутівців. Але під Новий рік ми вже мали новий намет. Якось до нашого намету прийшли харків'яни й повідомили, що заплановано штурм наметового містечка. Ці слова підтвердив чоловік, який назвався відставним офіцером СБУ Сашею Гавриловим. Ми відправили до Парубія нашого представника Володю Пака з вимогою дати нам зброю, бо не хочемо гинути беззбройними. У Парубія заявили, що зброї не мають. Тоді жінок і дітей відправили на лівий берег Дніпра, де їм надали прихисток у греко-католицькій церкві. Самі подалися на вулицю Грушевського, де вже відбувалися криваві сутички з беркутівцями. Я зателефонував до Коломиї Олі Баранецькій, аби терміново приготувала "коктейлі" й відправила нам.  По дорозі з Коломиї до Києва виникали перешкоди, однак, запальні суміші таки до нас доїхали". Василь Дідик, член Коломийської Сотні Самооборони, мешканець Великої Кам'янки: "Новий рік група патріотів з Великої Кам'янки відзначила в наметі. Наше завдання полягало в охороні барикади під мостом на Інститутській. Наша група, мабуть, була найчисельнішою з Коломийського району. Самооборонівці щодня ходили на бойові тренування. Тренерами були анонімні специ в балаклавах, вони добровільно зголошувалися вчити нас рукопашному бою та самозахисту. Самі пропонували свої послуги, але називатися відмовлялися. Та воно нам і не було потрібно. Очевидно - відставні силовики, справжні патріоти. У сутичках довелося по-повній надихатися газами, дубаситися з беркутівцями, з температурою під 40 бігати по київських центральних вулицях. Усе це відбилося на моєму здоров'ї". Ярослав Кобилецький, мешканець с. Турка: "Я стояв на охороні наметового містечка. Після бойових тренувань щоразу приходив з розбитим носом, і не лише я. Нас дуже жорстко тренували. Під час однієї сутички з беркутівцями отримав поранення від вибухового пакету, кинутого з гори будинку. Ми увірвалися в той будинок і викурили звідти ментів. У них летіли наші "коктейлі Молотова". Менти запропонували нам компроміс: ми не жбурляємо в них коктейлі, а вони припиняють стріляти в людей. Ми видерлися на дах. Беркутівці нас закидали димовими шашками. Я вже думав, що мені буде кінець, але несподівано місцеві - київські загони самооборонівців -  прорвали ментівську блокаду і нас, п'ятьох, буквально винесли на руках згори. На перехрестку нарвалися на колону беркутні. Тоді вони мене сильно потовкли. Місцеві мене якось відтягнули і врятували". Володимир Козловський, коломиянин: "Коли стало особливо гаряче й виникла пряма загроза життю, я відчув себе відповідальним за долю земляків, яких загітував і привіз на палаючий Майдан. Спочатку рекомендував їм повертатися додому. Вони відмовилися і я, як ройовий, вже наказав їм їхати додому. Досить того, що відповідаю за долю сина, котрий тут зі мною, а за інших відповідати не хотів. Виникла сварка, хлопці тоді розвернулися й пішли, заявивши, що будуть воювати самі. Що було робити? Довелось їх перепросити й завернути. Не можу без клубка в горлі згадувати свого кума й побратима Богдана Калиняка, загиблого героя. Ми всі вражалися його витривалістю. Він навіть уночі не спав, а щось робив, або писав. Привіз з дому увесь робочий реманент, бензопилу, дрельку, болгарку. Постійно бігав, щось ремонтував, або носив. Уже будучи добряче застудженим, уперто відмовлявся їхати додому підлікуватися. Вів себе майже як фанатик, суцільна спресована енергія. І організм не витримав таких стресів..."   Що Україна досягла завдяки Майдану? Чому здобутки Революції Гідності загрузли в корупції та міжпартійній колотнечі? Яким бачиться вихід? Геннадій Романюк: "Що нам робити, - однозначно відповісти важко. Взяти до рук зброю й піти проти влади нерозумно. Нам докорятимуть, що зіграємо на користь Москви, яка тільки й цього чекає. Слід діяти проти влади жорстко, але без зброї. Скинути владу можна, але чи маємо когось навзамін? Думаю, ні, бо в Україні відсутня політична еліта. Навіть військовий переворот у нас неможливий і недоцільний за повної відсутності патріотично налаштованого військового генералітету. Тому єдиний шлях - щораз сильніше тиснути на владу". Василь Дідик: "Так скидається, що отаманство вросло в плоть українців. Нема єдності серед патріотичних організацій. Самооборона, Правий Сектор, ветерани АТО, афганці, - всі ці структури є серйозною мілітарною силою. Але єдиного бачення стратегії й тактики нема. Всі хочемо одного, але кожне пропонує свій варіант і висуває своїх "отаманів". Особисто я не хочу третього Майдану, бо проллються ріки крові, оскільки на руках у людей багато зброї. А лідерів нема. Коліївщини нам не треба". Ярослав Кобилецький: "Держава не має сучасних ідеологів. А воїн без голови може наробити багато шкоди. Боюся, що мирним шляхом Україна, як справедлива й сильна держава, не здійсниться. Треба бути готовим до всього". Іван ДЖИНДЖУРА Читайте також: “Мій чоловік був героєм і загинув як герой”, — дружина Ігоря Ткачука з Небесної Сотні