Додому Новини Культура Українські еліти Коломиї (1848 – 1991). Частина 1

Українські еліти Коломиї (1848 – 1991). Частина 1

0
Поділитися
На фото: о. Іван Озаркевич - довголітній парох коломийської церкви, та Михайло Качковський, який служив у Коломиї судовим ад'юнктом.

І. ПРОВІДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В КОЛОМИЇ (1848 – 1851)

Українські еліти Коломиї – хто це досліджував чи над цим задумувався? Типові прогалини нашого місцевого краєзнавства, історії назагал. Та й що ми знаємо з далекого минулого нашого міста? Поодинокі скупі факти, і то в інтерпретації чужинців. Тому хай це дослідження стане першою спробою повести мову про руські (українські) еліти Коломиї.

Don Yapon

Тепер можемо лише здогадуватися, що у докняжу та в княжу добу Коломию заселяли представники корінного населення. Скільки їх тут мешкало? Хто був їхньою елітою? Ці питання наразі залишаються без відповіді. Знаємо лише, що 1398 р. в місті існували ніби дві окремі влади: одна користувалася маґдебурзьким правом і керувала польською та німецькою громадою, а друга складалася з корінних русинів (українців) і на її чолі стояв війт Воронько. Отже, це був перший відомий нам представник місцевої корінної еліти, пише “Дзеркало Коломиї”.

Маґдебурзьке право, яке надав Коломиї польський король Яґайло у 1395 р. чи й раніше, безперечно піднесло економічний рівень міста, однак стало черговою неволею корінних коломийців. Унаслідок такої новації коломийці-русини опинилися на закутках рідного полісу, були позбавлені прав, особливо урядувати. Проте ситуація періодично змінювалася. Відомий український історик Іван Крип’якевич писав, що в 1565 р. на 281 коломийське прізвище було лише 10 польських. Тобто, українське населення переважало очевидно. Але з роками ситуація знову набувала інших вимірів.

Татарські й волоські набіги на Коломию й Покуття, польсько-молдовські війни спустошували міста й села, винищували корінне населення і тоді з’являлося нове, яке звідкись приходило і знову починало коломийську історію. Так тривало століттями…

Історія залишила нам скупі свідчення про передових представників українського середовища Коломиї. Так 1424 р. поміж студентів Ягайлонського університету в Кракові згадується прізвище Івана Григоровича з Коломиї, у 1574 р. в історичних джерелах іде мова про містянина Івана Шпака, який заборгував гроші за книжки першодрукареві Іванові Федоровичу у Львові, у 1608 р. Іван Богдан з Коломиї прибув на анґлійському кораблі до Америки, ставши там чи не першим українцем. У 1613 р. легендарний містянин Ференц Горбач (очевидно, Федь Горбань) привів до Коломиї козаків, які встановили тут накоротко руську (українську) владу.

У 1830-і коломийськими окружними старостами були місцеві русини (українці) Мадурович і Мартинович. Саме за їхнього керівництва в нашому місті збудовано у 1835 р. окружну лікарню (шпиталь) та школу нормальну (очевидно, це Окружна школа).

Розвиток друкованого слова, стрімкий економічний поступ, історичні події тепер дають нам можливість хоч трохи осмислити порушену тему від 1848 р., себто від т. зв. Весни народів.

Міську українську інтеліґенцію того часу, а заодно й міську аристократію становили священики, вчителі, дрібні службовці, яких можна було порахувати на пальцях рук. Зрозуміло, що всі вони мали належну освіту, чим відрізнялися від неосвіченого загалу. Особливо вчителі Головної окружної школи в Коломиї, яка діяла тут від 1811 р. Так у 1818 р. в ній працювали шість учителів, згодом їхня кількість зросла. Саме вони становили найосвіченішу й найпоступовішу частину української людності Коломиї.

У ті вікопомні дні 1848 р. активні коломийці створили Коломийську окружну руську раду (К. Блонський, Г. Боднар, С. Лесюк, о. І. Озаркевич, о. Й. Кобринський та ін.) Це була найдієвіша окружна руська рада в Галичині.

Другим осередком національного пробудження була Коломийська окружна головна школа на чолі з директором Миколою Верещинським. Він народився в священичій сім’ї 1793 р. у м. Ходорові на Львівщині. Мав дві вищі освіти, які здобув у Львові й Відні, знав чужі мови, вчителював у Сучаві на Буковині, а упродовж 1824 – 1856 рр. очолював коломийську Головну окружну школу. Яків Головацький листувався з ним і вважав своїм учителем. Микола Верещинський переписав у маґістраті 10 аркушів текстів, які стосувалися коломийських справ до 1506 р. для історика Дениса Зубрицького. Він дав 400 флоринів на видання першої української книжки в Галичині «Русалки Дністрової». І коли 1848 р. в Австрійській державі проголосили нові зміни – коломийці висунули на першу ролю «найдостойнішого руського мужа Николу Верещинського». Його 55-річний вік був саме для жвавої громадської роботи. За плечима в нього освіта і великий досвід. Тому Миколу Верещинського обрали головою Окружної Руської Ради в Коломиї – свого роду українського органу самоврядування, що постав тут по кількох століттях неволі.

У 1848 р. під проводом директора Верещинського в Коломиї й околицях закипіла національна робота. Це найперше налякало місцевих польських шовіністів, які не йняли віри, що «хлопи» і «попи» здатні до зорганізованого громадського життя та ще й до політики. Їхній часопис «Дзєннік Народовий» з острахом повідомляв, що 8 червня 1848 року у коломийській церкві зібрався здвиг українців для яких відправляли службу Божу українські священики, а відтак з палким словом до них звернувся Микола Верещинський.

У ті пам’ятні дні завдяки Верещинському і його однодумцям аматорський драмгурток дає кілька вистав українською народною мовою і цим самим започатковує театральне життя в Галичині. Тут створюється перша українська читальня і бібліотека, тут формується перший в Галичині український батальйон під синьо-жовтим прапором і придумуються українські військові команди, а містом крокують зі смолоскипами українські маси. До будинку, в якому мешкав авторитетний директор, сходилися посланці з покутських і гуцульських сіл, аби підписати петицію до влади щодо поділу Галичини на польську й українську. Він очолював міську комісію для збирання коштів на будівництво Народного дому у Львові, був поборником запровадження на факультеті богослов’я у Львівському університеті української мови. Звісно, з таким верховодою українці могли зайти далеко. І це розуміла австрійська окупаційна влада, і цього боялися місцеві польські шовіністи. Тож не дивно, що коли настала реакція після Весни народів на поч. 1850-х, недруги українців у Коломиї доклали всіх зусиль, аби позбавити Миколу Верещинського не лише посади, але й місця проживання. У 1856 р. йому довелося покинути милу серцю Коломию і перебратися до Чернівців, незважаючи на те, що сам тато-цісар нагородив його Золотим Хрестом з короною за заслуги у 1850 р.

Майже ровесником Миколи Верещинського був тогочасний настоятель коломийської церкви о. Іван Озаркевич (1795 – 1854). Це була незвична людина, яка писала вірші, статті, перекладала з німецької, а також переробляла відомі українські п’єси. Греко-католицький священик Озаркевич, який служив у коломийській церкві впродовж 1837-1853 рр., доповнював енергійного директора Верещинського. Він прислужився Коломиї створенням драматичного гуртка, який уперше в Галичині у травні 1848 р. подарував українському глядачеві вистави його рідною мовою. Сталося небувале диво! Воно здвигнуло всім корінним людом і знову ж нажахало поляків. Тогочасний літератор Григорій Боднар у листі до Я. Головацького писав про те, що поляки підкупили одного з акторів коломийського українського драмгуртка і той «захворів» та зірвав виставу.

Театральне коломийське життя через львівський часопис «Зоря Галицка» стало відомим у всьому краю. Воно надихнуло інші міста на створення драмгуртків. А в самій Коломиї упродовж 1848 – 1850-го рр. періодично відбувалися вистави і їхні прем’єри. Найбільша заслуга в цьому належала згаданому вище о. Іванові Озаркевичу. А самою аматорською трупою завідував відставний військовик Алоїз Ляйтнер, здається, чех за національністю. Він не лише згуртував коломийське театральне середовище, але й мріяв створити пересувний галицький театр і вдався з цим клопотанням до Головної Руської Ради у Львові.

Третім представником тогочасної української еліти Коломиї був перший у нову добу бурмистер (міський голова) Сильвестр Дрималик. Про нього наразі майже нічого невідомо, за винятком того, що в січні 1849 р. він у складі галичан-українців їздив на зустріч з цісарем Фердинандом до чеського м. Оломоуц та підписав там петицію про поділ Галичини на українську й польську, а також дякував цісареві за скасування панщини.

У складі тієї делегації був ще один представник місцевої української еліти, тодішній посол (депутат) до Австрійського парламенту від Коломийщини, селянин Стефан Лесюк, про якого не маємо більшої інформації.

Дієвим українцем тієї пори був коломийський службовець, судовий ад’юнкт Михайло Качковський (1802 – 1872). Це припускав Іван Франко, хоч клав під сумнів сучасний театрознавець Ростислав Пилипчук.

Михайло Качковський народився у с. Дубно, тепер Польща. Закінчив правничий факультет Львівського університету. Очевидно, після того працював коротко у Коломиї, а відтак у м. Самборі. Згодом був радником Вищого крайового суду у Львові, громадський діяч, меценат. Своїми коштами допомагав обидвом галицьким політичним таборам – староруському й народовецькому, зокрема осередку, який створив у 1860-і в Коломиї Іван Наумович. Заснував у Львові журнал «Слово» (1861 – 1887), залишив товариству «Народний дім» у Львові фундацію (понад 60 тисяч ґульденів) на нагороди за твори місцевою українською мовою, фінансово сприяв академічній молоді. За це староруська партія назвала його прізвищем просвітнє Общество им. Качковського, хоч М. Качковський ніколи не був москвофілом. Помер у м. Кронштадті, під час подорожі Росією.

Першим відомим українським церковним професійним співаком у Коломиї був Матвій Залуцький. Він служив дяком у церкві Святого Михайла. Працював цензором та повітовим репрезентантом рустикального банку. Член першої української громадської організації в Коломиї – Брацтва церковного Святого архістратига Михаїла та першим учителем церковного співу в коломийській бурсі (1860-і рр.). Грав у першому коломийському аматорському театрі, зокрема у комедії «Сватання, або Жених навіжений».

Серед дієвих українців періоду 1848 – 1851 рр. був також Микола Синєвідський (Синевідський), який організував у Коломиї першу читальню в Галичині. Очевидно, до цього ґрона належали і вчителі Коломийської окружної школи Володимир Кобринський і Теодор Микитинський.

До коломийського середовища пристали й сільські інтеліґенти Коломийщини: літератор Григорій Боднар з с. Жукотина, о. Маркел Кульчицький, що служив у церкві в с. Корничі, о. Василь Ільницький, що служив у с. Воскресінцях, о. Йосафат Кобринський, який правив у с. Москалівці біля Косова та посол-селянин Стефан Лесюк.

Тогочасні події захоплювали й учнів-українців Коломийської головної окружної школи, де був директором Микола Верещинський. Очевидно, поміж них був і майбутній священик та письменник Василь Залозецький-Сас (1833 – 1915).

Отож назвемо ще раз українську коломийську еліту 1848 – 1851 рр.: Сильвестр Дрималик, Микола Верещинський (1793 – 1882), о. Іван Озаркевич (1795 – 1854), Микола Синєвідський, Матвій Залуцький (? – перед 1904), Михайло Качковський (1802 – 1872). Їх було небагато, але вони вказали подальшим національним місцевим провідникам шлях, яким треба рухатися.

Ми не знаємо який був матеріальний стан цих людей, але можемо припустити, що раз вони були державними службовцями, то порівняно до інших коломийських українців – ці особи стоялися незле. Працювали вони не за гроші, а задля громадського й національного добра. Ба навіть зазнали кривд за цю благородну справу, наразили на неприємності себе і свої сім’ї…

Шкода, що в історичному вогні не вціліли їхні фотографії, за винятком о. Івана Озаркевича та Михайла Качковського.

***

Події 1848-50 рр. нагадують нам 1989-91 рр., коли панувало велике національне піднесення. Однак 1851 р. Головна Руська Рада у Львові, а за нею і всі окружні, припинили свою діяльність. Настала 10-річна вимушена пауза в громадсько-політичному житті галичан-українців. Микола Верещинський внаслідок польських інтриґ покинув Коломию, о. Іван Озаркевич покинув цей світ, з Коломиї роз’їхалися й інші провісники Весни Народів, залишився лише дяк Матвій Залуцький. Настала пора розчарування, застою і осмислення… Проте коломийці не забули свою першу еліту: на честь Івана Озаркевича і Миколи Верещинського у місті в добу Незалежности названо вулиці, а ім’я о. Івана Озаркевича носить Коломийський обласний драматичний театр, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну таблицю. Виношується ідея меморіальної таблиці Миколи Верещинського.

Довідки про цих славних людей вміщено в різних коломийських виданнях, в т. ч. й Енциклопедії Коломийщини.

Микола САВЧУК

Далі буде…