Додому Авторські колонки Убити в собі совіта

Убити в собі совіта

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Мій майже 90-літній знайомий, з яким ми інколи політикуємо, дійшов останнім часом висновку, що незалежна Україна взяла від Союзу все найгірше, а все найкраще занедбала. До найкращого, як на його думку, належали безоплатна освіта й медицина, можливість отримати квартиру й порівняно низькі тарифи на комунальні послуги. Він не промине нагоди згадати, що ходив колись у касу з однією-єдиною розрахунковою книжечкою, і якби хтось сказав тоді, що нинішнє покоління радянських людей не те що не житиме при комунізмі, але й платитиме добру половину пенсії окремо за газ, окремо за світло, окремо за воду, – його мали б за якогось імбецила.

У цього мого знайомого, як я собі кваліфікую, – слабка форма совєтизму. Тобто він визнає, що радянську владу прогресивною не назвеш, проте не все було аж так погано. І це ще далеко не найспотвореніший погляд на «колись» і «тепер». Тому що вряди-годи доводиться спілкуватися з поважного віку панею, яка слабує на сильну форму совєтизму. Тобто намагається мене переконати, що за Сталіна було краще. Коли вона вчергове промовляє із садистським задоволенням ці свої слова, я згадую давній жарт з телевізійного КВК: «Моїй бабці за Сталіна було краще, бо її тоді хлопці любили й ноги не боліли». Можливо, мотивація прихильності згаданої мною пані до чудовиська також полягає у хлопцях і ногах.

Don Yapon

Заходити в суперечку з хворими на сильну форму совєтизму однаково, що з сектантами. Посадиш нервові волоконця – ото й весь результат. А ось з представниками слабкої форми полемізувати хоч і важко, але можливо. Найвразливіший їхній аргумент на користь позитивних здобутків совка, як видається, – твердження про майже досконалу колишню освітню систему. Які, мовляв, були раніше прогресивні школи, вчителі, як просто-таки лопатами нагортали знання в дитячі голівки! «Що знає Іван, того не знає Джон», – не без апломбу промовляв, пригадую, в нашій інститутській аудиторії кандидат педагогічних наук. Чому ж воно так вийшло, що американська мрія немудрого Джона була й залишилася – стати багатим, а українська мрія премудрого Йвана зазнала різкої трансформації – теж стати багатим, але ще й американцем притому? Чому наш премудрий Іван вважає мало не за щастя потрапити на будівельний майданчик у Росії, з якою воюємо? Адже щось не доводилося чути, щоб москалі зі Сталінграда їздили будувати багатоповерхівки до Берліна.

«Освіта – це найбільша легенда, що залишилася від Радянського Союзу, – стверджує в книжці «Ґудбай, імперіє» Каха Бендукідзе. – Багато хто в цій легенді, до речі, й живе. Україна ж вважає, що вона зберігає все найкраще». Я вже не раз покликався на цього грузинського архітектора суспільних змін, який передчасно пішов від нас, і вірю, що чим більше українців прочитають «Ґудбай, імперіє», тим швидше спаде з очей успадкована радянська полуда. Хоча щоб освоїти такий серйозний твір, потрібно бути все ж підготовленим читачем, боюся, що 80-90-літні, виховані совковою школою, не подужають…

Чи подужають молоді? Власне, про це також планувалося поговорити якось з новопризначеним начальником міськуправління освіти. Тим паче що до партії, від імені якої начальник обійняв свою посаду, я мав певний сантимент. Сьогодні можу говорити хіба про скромні залишки цього сантименту, зокрема й через те, що наша розмова в управлінні освіти так і не відбулася. Не зволили там ні усно, ні письмово відповісти на кілька нескладних, по суті, запитань.

Але нікуди ми від них не дінемося, від цих насущних питань. Мусимо виходити з того, що Радянський Союз – це таки небезпечна хвороба, а лікувати її ми не навчені. Кілька років тому здавалося, що успішний приклад дерадянизації подає Грузія з її радикальними ліберальними економічними реформами. А неуспішний приклад – це Україна, яка обрала, особливо за Ющенка, суто ідеологічні конструкції дерадянизації. Але в Грузії прийшов до влади Іванішвілі, і ситуація там теж погіршилася.

Сьогодні в Україні частіше й охочіше говорять не стільки про дерадянизацію, скільки про декомунізацію, маючи на увазі передусім перейменування населених пунктів і вулиць. Щож, декомунізація – теж корисна справа. Однак сама зміна назви вулиці не принесе звільнення від радянського способу мислення, від того, що називають патерналізмом.

А тому нема іншої ради, як по краплині вбивати в собі совіта. Навіть якщо ти хворієш на слабку форму совєтизму.

Дмитро КАРП’ЯК