Додому Новини Цнота, яка не в моді

Цнота, яка не в моді

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Мої старорежимні уявлення про те, якою мала б бути молодь, надто вже часто не відповідають суворим реаліям сьогодення. Учора, наприклад, іду годині десь так о 10-ій ранку мимо хваленої в місті школи, а біля головного входу – парочка. Ну хай би собі там трималися за руки й ніжно заглядали одне одному в очі. Але ж ні, ці настільки пристрасно обнімалися, з такою жагою виціловувалися, аж на обличчях проступало – ніякого весілля до сексу.

Зазвичай уникаючи робити зауваження з приводу аморальних сценок, я на цей раз не стримався. “Молоді люди, –докірливо похитав я головою, – вам би краще засісти за мудрі книжечки, ніж виставляти напоказ свої некеровані почуття”. На диво, парочка промовчала. Хоча могла, знаю з досвіду, відповісти такими триповерховими матюками, що моє небажання вчити когось на вулиці правил доброго тону знову надовго зникло б.

Я далекий від того, порушуючи цю делікатну тему, щоб стверджувати, начебто і за моєї юності, і за юності моїх батьків-дідів усе було вельми сором’язливо й цнотливо; що пересічний парубок дозволяв собі рік, два, а то й три домагатися дівочої прихильності, а тоді вже справляли весілля і переходили до плотських утіх. Не привселюдно, а під покровом ночі.

Як переконують дослідники старовини, у селі Тараса Шевченка за життя поета далеко не одна Катерина обпеклася на коханні з москаликом, таких Катерин-покриток у Моринцях назбирувався чималенький гурт.

Однак до привселюдної демонстрації почуттів, яку часто-густо можна спостерігати нині, давніше таки не доходило. Інколи мені навіть здається, прости Господи, що Микита Хрущов був не таким уже й ретроґрадом, даючи команду руйнувати бульдозером виставку художників-авангардистів. Уся ця дурість започаткувалася незабутнього 1968-ого, тобто після відставки Хрущова, коли на вулиці європейських міст масово вийшла студентська молодь з гаслами на кшталт “Заборонено забороняти!” Незабутнім особливо для мене той рік був тому, що я щойно закінчив технікум і вступав у самостійне життя.

Історики називають 1968-ий “роком великого перелому”. Але що чули ми тоді, живучи за залізною завісою, про “великий перелом”? Скупі й непевні згадки офіційної пропаганди про якихось дивакуватих західних гіпі. Вони, ці гіпі в порваних штанях, хочуть справедливості й рівності (а ми в Радянському Союзі справедливість і рівність маємо ще від 1917-ого!), виступають проти расової, національної і гендерної дискримінації. Отже, так виходило, в наших радянських інтересах якщо й не особливо хвалити рух гіпі, то принаймні особливо не критикувати.

Чому не особливо хвалити – зрозумів я значно пізніше. Політичний протест лівої європейської молоді відкривав пряму дорогу до, як би це висловитися культурно, невпорядкованого статевого життя. Саме тоді на Заході масово заговорили про сексуальну революцію, про те, що настала пора декриміналізувати гомосексуалізм.

З цнотливих дівчат стали глузувати, дівчата й молодші жінки одягнули на себе міні-спіднички, чоловіки запустили довге, як у жінок, волосся, класичний костюм-трійку поміняли на светр і джинси.

Саме після 1968-ого європейські дівчата взялися заявляти про право на оргазм і сексуальне задоволення. Це був удар у серце культури мачо.

На початку 1970-их загальна дурість таки перемогла й активно просочувалася крізь залізну завісу і до нас. Горбачовські гласність і перебудова, без ентузіазму сприйняті кремлівськими мастодонтами, – це було безпосереднє продовження 1968-ого.

Недаремно один з останніх коломийських секретарів міськкому Компартії на дух не переносив бородатих інтелігентів, підозрюючи в бороді вплив “гнилого Заходу”. Та марні були його потуги. Від 1990-их, коли завіса нарешті спала, хвиля вседозволеності взялася накривати нас з головою.

Папа Римський Іван Павло ІІ був чи не єдиний, хто відчував небезпеку й намагався переконати західний істеблішмент у необхідності побудови Євроунії на християнських цінностях. До такого авторитету, як Папа, ніхто не дослухався.

Тож нині ця пошесть переходить усяку міру, і навряд чи існують гарантії того, що й в Україні не візьмуться реєструвати, скажімо, одностатеві шлюби.

Палкі привселюдні обійми хлопця з дівчиною, таким чином, можуть видатися нам згодом ще квіточками.

Дмитро КАРП’ЯК

Читайте також: Народ і урядовці: роз’єднує більше, ніж єднає