Додому Авторські колонки Це рідкісне слово “добро”

Це рідкісне слово “добро”

0
Поділитися
Микола Савчук

У 1980-і рр. я заходив до поважних коломийських інтеліґентів, панства Білинкевичів на вул. Т. Шевченка. Якось у розмові з Михайлиною Білинкевич почув від неї цікавий спогад: «Я питала свого Івана: «Іване, чого ти оженився зі мною? Я негарна, бідна, а ти з багатого роду, вродливий…» – «Бо ти добра». Не знаю, чи тепер хлопці кажуть дівчатам щось подібне. Мабуть, вони вживають «бо ти класна», «бо ти прикольна»…

На днях народженнях і ювілеях також рідко почуєш про особу, що вона добра. Переважно кажуть «успішний», «серйозний», «відповідальний», «мудрий керівник» і т. д. Так-так, ми всі народжуємося добрими, милими людьми, але що стаємо більшими, то добра в нас, на жаль, меншає. Нарешті, до поважних ювілеїв ми приходимо успішними, відомими, багатими, нервовими, але по життєвій дорозі губимо добро.

Don Yapon

Добро – категорія духовна, християнська (і не лише), моральна. З ним народжуються, а найголовніше – його потрібно плекати, підтримувати, а якщо казати по-сучасному – популяризувати. Щоправда, досі в нас нема голосних вшанувань доброї людини, доброго вчинку. Натомість вшановують жіночу красу, успіхи в бізнесі, в спорті і т. д. Та й чи багато чуємо про добрих людей? Де вони живуть?

Шкода, що наразі у нас відбуваються змагання не між представниками добра, а між представниками зла. Папа Римський Бенедикт XVI у своїх працях переконує, що в мозку людини Бог заклав розуміння добра і зла. І при цьому залишив людині вибір. Тому навіть найзухваліші злочинці намагаються приховати свої злочини, а злочинні системи, які мають надзвичайну владу і репресивну машину, також намагаються приховати свої криваві справи. Як приклад, можемо згадати СРСР. Чому й досі його адепти мовчать про страшні вчинки представників цієї системи? Бо розуміють, що чинили зло! А хочуть переконати всіх у протилежному…

Мабуть, і ви знаєте, що багато злочинців жертвують гроші на церкву, ба навіть будують церкви. Чому? Тому, що мають гроші чи тому, що відчувають свою провину? Більшість з тих, що замолоду накоїли лиха, на старість вчащають до церкви, їздять по відпустових місцях і монастирях, читають святі книги. Звичайно, їх Господь прийме, як людинолюбний, але цікаво, якби їх спитав, де вони були молодими, – що вони відповіли б?

З переказів повоєнної української еміґрації в Європі й Америці я довідався, що вона застала на нових поселеннях стару українську еміґрацію, з початку ХХ століття. «Це були дуже добрі люди, божі люди. Тепер таких людей нема». Зустрічаючись з повоєнною еміґрацією, мушу сказати, що це теж були добріші за нас люди. А ті, перед ними, ще були добрішими! То які ми? Куди втікає від людей добро?

Багато східняків, які опиняються в Галичині, визнають, що тут більше добра, ніж у них. То як виглядає добро на Сході? Є частина європейців, які їдуть в Галичину і кажуть, що тут вони знаходять те, що втрачено у них, – тепло людських взаємин. При цьому мало хто розуміє, що це добро плекала Церква, народна культура, освіта, мистецтво…

Ми теж можемо погодитися, що до нас у Галичині жили набагато добріші за нас, сучасних, предки. Але зіткнувшись зі страшним злом, з антилюдьми, вони не витримали. Переважно на землі добро програє двобій зі злом. Зате доброві посміхаються небеса.

Безперечно, добрі люди, як і злі, є в кожного народу. Здається, бідніші народи мають більше добрих людей.

У нашому селі жила проста сільська жінка, яка на Шуткову неділю ішла на цвинтар і там клала по прутикові шутки на гроби своїх сусідів і родини. В такий спосіб вона вшановувала їх, ніби нагадуючи про колишню людську дружбу і любов. І був у повоєнні роки у нашій школі вчитель Яким Юрович, який дітям, а поміж них були воєнні сироти й напівсироти та просто бідні, купував за свої гроші цукерки й тістечка та розкладав кожному на парту. Вони це пам’ятали до останніх своїх днів.

Пригадую, скільки тепла було в розмовах і спогадах наших краян, які пережили страшні 1939 – 1950-і рр. Кожен когось чи щось утратив, кожного зневажали й принижували, кожен недоїдав, недосипав і мерз. Тому ці люди знали ціну доброві, милосердю, співчуттю. Невже, добро згадують лише у важкі часи?

А як тішилися люди, коли поверталися чоловіки з війни, а наші заслані в Сибір політв’язні додому!

Колись мене приємно дивувала пані Володимира Пригродська, яка, незважаючи на неволю, приниження і поневіряння через своє українство, залишалася життєрадісною людиною. У неї в скромній оселі всім було добре, бо господиня випромінювала зі свого серця, з очей і з уст добро…

У моїх теках є надзвичайні листи нашої галицької інтеліґенції, доля яких розкидала по всьому світу. Вони писали одні до одних, називаючи пестливими словами, вкладали у ті листи всю свою ніжність і щирість.

Чинити зло завжди легше, чинити добро завжди приємніше. Зло чекає покарання, а добро – винагорода. Про добро постійно нагадує Церква, але забуває телебачення. Інтернет у своїх нетрях розчинив поняття добра між іншими гідними й негідними речами. Добра стало менше на картинах, у книжках, у піснях, на вулицях, у родинах. Донедавна здавалося, що світ захворів на склероз – забув про добро. Щоправда, останні події в Україні (масова жертовність людей, волонтерство, співчуття до катованих і загиблих) воскресили це поняття і ніби підтвердили Шевченкові слова:

    Раз добром нагріте серце

    Вік не прохолоне.

Не вмерло добро в підсвідомості нашого народу! Воно жило в ньому справіку, бо добро переважно там, де страждання. А страждань українці мали надто багато і періодично вони повторювалися.

А щодо згаданого вище подружжя Білинкевичів, то на весіллі в одному з коломийських ресторанів далеких 1930-х років у них було до десятка гостей. А прожили в шлюбі ці люди понад 60 років, переживши війну і все те, що сунуло за нею у важкі 1940-і – 1950-і роки.

Микола САВЧУК