Додому Новини Культура Тарас Прохасько про мурали і війну емоцій у Франківську

Тарас Прохасько про мурали і війну емоцій у Франківську

0
Поділитися

Цілком може бути, що про щось подібне колись писав чи принаймні згадував Борхес або якийсь інший інтелектуальний байкар. Легко собі уявити забуту історію про, скажімо, “першу каліграфічну війну”.

Затяту і тривалу війну всередині міста-країни, яка розпочалася і велася через суперечності у написанні кількох ієрогліфів або через те, де і коли їх дозволено чи не дозволено зображати, пише Збруч.

Don Yapon

Уява, однак, розміщає таку історію у далекій цивілізації у далекі минулі століття. Тепер і у нас це з багатьох причин видається неможливим. Але – як то часто буває – уява відстає від реальності. І останні кілька тижнів у спокійному міщанському Франківську буяла справжня війна емоцій і поглядів, яка – як у давньому Китаї – розгорілася через естетичний конфлікт.

Ретельна покрокова історія епізодів, що спричинили ескалацію, не така вже і суттєва. Важливим виявилося те, що питання краси, проблеми естетики середовища і естетичного самопочуття у цьому середовищі можуть настільки збурити громаду міста, втягуючи у протистояння все більше людей, яких за всіма законами соціології можна було впевнено називати байдужими.

Формальною причиною війни стали кілька настінних розписів, про які досі мало хто знав як про якісь мурали. Отож спочатку кілька муралів зробили учасники мистецького фестивалю, а тоді ще й запрошений з іншої країни художник (те, що він був не своїм, викликало якесь особливе геополітичне роздратування міщан). Усі розписи були дещо незвичними, хоча б через абстракцію, але зовсім не радикальними. Ну, і достатньо цікавими і виразними з мистецького погляду. Вони, як перше знайомство, трохи відкривають очі на те, яким може бути сучасне мистецтво.

А тоді почалися дивовижні речі. Зрештою, ще раз підтвердивши тези про призначення сучасного мистецтва. Велика частина міської спільноти, яку досі мало турбували стратегічні проблеми міста, раптом заговорила про те, що вона обурена, сплюндрована, роздратована, вимагає негайних дій і готова стати на захист рідного міста, рідних уявлень про красу і рідного права вважати лайном усе, що не подобається так, як звичне.

З’ясувалося, що у місті є безліч експертів, ентузіастів і навіть активістів, котрі добре розуміють, у яку прірву веде шлях, вимощений потворними настінними розписами. Хтось писав, що треба негайно знищити, хтось – покарати, інші розпачували, що нарешті кінець світу опинився настільки близько. Найтолерантніші войовничі зібралися докупи, щоби замалювати стіни, які ще вільні, чимось по-справжньому гарним, мальовничим і декоративним. І все це – без ніякого гумору, без найменшої посмішки, питання життя і смерті (у тому сенсі, що життя – це минуле, а майбутнє – смерть). Були навіть звернення до влади. Влада навіть створила комісію, щоби розглянути це питання і прийняти рішення.

Однак франківська муральна коломийка (як у побутових ситуаціях горілка) стала корисним уроком. Крім оголення різних аспектів грамотності, домінантів естетики, культури співіснування та іншого, вона експериментом на живій популяції проявила фундаментальні закономірності, які стосуються чистоти і забруднення, гігієни зору.

За результатами цього експерименту слід мати на увазі, що є дієвим подразником для посереднього ока, призвичаєного до нашого середовища. Що це узагальнене око взагалі бачить, а що ні. І в такому разі родинний пікнік з дітьми посеред сміття на березі ріки можна оцінювати як свинство, а можна вивчати як закономірність зору, оптики, бачення, сприйняття. І як патологічну нездатність уявити собі погляд іншого.

Бо як інакше можна зрозуміти те, що ніякими подразниками не є вся та руйнація модернізацією, якою переповнене місто і околиці, екстер’єри і інтер’єри, базари і тіла. Такого дійсно краще не бачити. А око най спочиває на гарних недрастичних малюнках і орнаментах. Як вирізки з ґлянцу у зафайданому виходку.