ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Світ повертає вправо, знову залишаючи нас на узбіччі

У цьому заголовку, як на мою скромну думку, – основний підсумок року, що минає. Нас – це тих, хто не зумів масово протиставитися жорстокому експерименту з побудовою комунізму, потішаючи мудріші народи куплетами на кшталт «ми йдемо всі хором в саму свєтлу жизнь, заклеймім позором націоналізм». Після розвалу Союзу з не меншим запалом взялися ми за побудову іншого прекрасного майбутнього, демократії. Будували, будували чверть століття цю демократію, аж воно з’ясувалося, що демократія як форма суспільного устрою розвинутих країн перестає Захід влаштовувати. З Френсіса Фукуями, що передбачав кінець історії і вічне торжество ліберальної демократії західного штибу, нині відверто сміються, дедалі голосніше чути голоси на користь націоналістичної ідеї. Той факт, що світ дав крен управо і настає час воїнів, а не торговців, визнають уже й далекоглядніші люди на українських теренах. Войовничою риторикою відзначалася раніше й наша націоналістична "Свобода". Однак в один з найбільш кульмінаційних моментів Революції гідності "Свобода" повелася аж ніяк не войовниче. Маю на увазі момент, коли Майдан прямо спитав Олега Тягнибока: "Хто наші лідери?" На що провідник відповів у тому дусі, що лідерів як таких нам не потрібно, лідерами є ви, народ. Далі було ще сумніше. Зайшовши в стіни Верховної Ради, "свободівці" делегували на посаду очільника Генпрокуратури начебто перевіреного націоналіста Олега Махніцького, завданням якого було якщо не до блиску, то бодай згрубшого почистити авгієві стайні. Перевірений націоналіст бажання чистити правоохоронні стайні зовсім не проявив, зате про хатинку в Лондоні, як пишуть, подбав. Не сказав би, що й призначений за квотою "Свободи" міністр сільського господарства Ігор Швайка зарекомендував себе вмілим організатором і дбайливим господарем. Або віце-прем’єр-міністр Олександр Сич… На останньому варто зупинитися трохи детальніше, оскільки це наш краянин, нинішній голова обласної ради. На початках 2000-их, пригадую, пан Сич публікував в івано-франківській пресі антиросійські памфлети в стилі Ювенала, збадьорюючи цим не одне патріотичне серце. Здавалося б, такий високий пост відкривав серйозні можливості предметно взятися за націєцентричну політику, про що не втомлювалися говорити "свободівці". Та "одно молоти язиком, а друге перти плуга"… Сьогодні колишній віце-прем’єр-міністр, судячи зі свіжого інтерв’ю в івано-франківській "Галичині", бачить українську дійсність у вельми похмурому світлі. Немає простору для самоврядування, не така децентралізація… Сам же він на високому посту не міг нічого суттєвого зробити, оскільки "не мав можливості контролювати втілення своїх ідей у життя". Що особисто мені нагадує давню карикатуру: спочатку зі словами "А що я можу зробити сам?" виходить на сцену один промовець, потім другий, третій, потім набивається ціла сцена людей і всі кричать: "А що я можу зробити сам?" До того ж голова обласної ради вперто мовчить у відповідь на публічні закиди на його адресу хоча б такого собі пана Зіновія Бойчука. Останній звинувачує О. Сича в тому, що рада не реагує на звинувачення українців поляками в подіях на Волині, і підозрює очільника ради в пропольських симпатіях, нагадує, що в рідному селі Сича преспокійно почувається церква Московського патріархату. Чи такою невиразною мала б бути позиція українського націоналіста? – запитує критик. Та й, додам від себе, недавній демарш соратника пана Сича Василя Скрипничука, який висловив незадоволення атмосферою в облраді, також дає багато підстав для роздумів про потенціал тих, хто взявся нести прапор Бандери. А більше його й нікому нести, окрім партії "Свобода". Роль прапороносців націоналістичної ідеології намагаються, правда, виконувати й "Правий сектор" з "Укропом", та щоб їм це добре вдавалося, то навряд. Судячи з московських ЗМІ, обидві названі партії служать радше опудалом для російського обивателя, а щоб їх сприймали в Україні за серйозні ідеологічні структури, проводові "Правого сектору" й "Укропу" доведеться хіба корінним чином переглянути свої постулати. Наразі так виходить, якщо спробувати коротко підсумувати сказане, що ми не встигаємо за загальносвітовими тенденціями, оскільки завзято декларуємо цінності, які світ береться переглядати. Мабуть, не треба було все-таки сто років тому провокувати Бога… Дмитро КАРП'ЯК