ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Степан Андріїшин: Крім 775-річчя Коломиї, є підстави відзначати 875-ті роковини Галицького удільного князівства

Знаний краєзнавець Степан Андріїшин запевняє в розмові з "Дзеркалом Коломиї": окрім того, що від часу літописної згадки про Коломию виповнюється 775 років, є підстави відзначати ще одну дату – 875-ті роковини Галицького удільного князівства. –          Минає, отже, пане Андріїшин, 775 літ відтоді, як у "Галицько-Волинському літописі" зявилася перша згадка про Коломию. Яке ваше особисте сприйняття близьких урочистостей у місті? –          Майже все своє життя, яке увінчає в січні, як Бог поможе, цифра 80, я прожив у Коломиї. Тут учився в першій школі, тут працював художником-оформлювачем, тут голосував з проголошенням незалежності за декомунізаційні постанови в залі засідань ратуші… Усе навколо тут мені рідне, причому не в останню чергу тому, що цікавлюся краєзнавством, трохи знаю непросту історію своєї землі. Говорити без такого знання про якусь любов до краю, де народився і виріс, як на мене, – це провадити пусті балачки. Любов має бути дієва, з бажанням і вмінням творити добрі справи, прославляючи цим своє місто. Наші предки дуже багато зробили задля цієї прослави, тепер черга за нами. Якби кожен з нас зробив бодай десяту частину того, що зробив, наприклад, греко-католицький священик Йосафат Кобринський, збудувавши прегарний Народний дім, Коломия могла б бути сьогодні серед першорядних міст не лише України. –          Ваша особиста любов до міста також дієва, згадати хоча б ваші публікації в пресі або надруковані книжки. Інакше навряд чи присвоїли б вам звання Почесного громадянина Коломиї. –          Чи не першою моєю краєзнавчою розвідкою стала публікація в колишньому «Червоному прапорі» під гаслом "Таємниця віків", про походження назви Коломия. А першим серйозним виданням – "Коломия, 1939 – 1941", віддрукована в друкарні імені Шухевича. Потім вийшла в світ "Коломия у міжвоєнний період, 1919 – 1939", тоді друге видання "Коломия, 1939 – 1941", доповнене. Тепер підготував до друку нову історико-краєзнавчу розвідку, "Сліди минулих окупацій". Сигнальний примірник її мав би з’явитися в світ буквально сьогодні-завтра. І знаєте, якого висновку я дійшов, аналізуючи матеріали до нової книжки? –          Якого ж, цікаво? –          Що цьогоріч можна відзначати не лише 775-ті роковини першої літописної згадки про наше місто, але й подію, яка трапилася рівно за сто років до цієї згадки, тобто 1141-ого. Ця подія – заснування Галицького удільного князівства Володимирком, сином перемишльського князя Володаря Ростиславича. Більшість наших сучасників знає хіба про Галицько-Волинську державу, яка виникла трохи пізніше, а ось про Галицьке князівство відомо небагатьом. Тим часом це було солідне державне об’єднання з центром у Галичі, його територія доходила на півдні до Чорного моря й Дунаю, до нинішнього румунського міста Галац. Розквіт Галицького князівства припав на період правління Ярослава Осьмомисла, це 1152 – 1187 роки. А стосовно Володимирка, то він виступав проти об’єднання давньоруських земель, був, кажучи сучасною мовою, сепаратистом. Що й не дивно, зважаючи на фантастичні обсяги князівства… Хоча я, здається, захопився. –          Так, повернімося до Коломиї. 1241-ий – це, повторю, всього лише перша літописна згадка про місто, а саме місто існувало, як знаємо, задовго до неї. –          До 1241-ого Коломия існувала років 500, не менше. Про це свідчать археологічні розкопки. Можливо, якби 1865-ого не згоріла дотла дерев’яна ратуша з усіма історичними документами, ми знали б про свою прадавню історію трохи більше. –          Стосовно вашої нової книжки "Сліди минулих окупацій". Я мав нагоду прочитати її в рукописі й скажу, що враження дещо гнітюче. Нас окуповували й окуповували… –          Така правда історії, нічого не вдієш. Упродовж останніх 775 років наша земля перебувала під різними загарбниками понад 640 років. І кожен з них залишив по собі якусь частку матеріальної культури, хіба румуни з молдаванами не залишили нічого, оскільки перебували тут нетривалий час. Правда, на те, щоб залишити Волощуків, Волошенюків і Волошинських, час у них був. [button color="" size="" type="square_outlined" target="" link=""]"Це просто диво, що після стількох років різних окупацій Коломия вижила, зуміла зберегти своє національне обличчя і зустрічає нині 775-тий рік. Багато хто не зовсім задоволений сьогоднішньою реальністю? Але ж ми самі створюємо цю реальність".[/button] –          А на характері, на менталітеті як наших предків, так і нас, нині сущих, перебування чужинців не відбилося? –          Не могло не відбитися. Разом з вояками до нас прибувало й цивільне населення з чужих країв, і я не сказав би, що воно сильно тут асимільовувалося. Після Другої світової війни, наприклад, поляки здебільшого виїхали з Коломиї, проте коломиянки старшого віку ще довго віталися одна з одною: дзєнь добжи. Звичка в усьому копіювати сильнішого й заможнішого міцно в’їлася в організм. –          Ви, пане Андріїшин, пригадуєте, коли вас востаннє запрошували задля публічного виступу? –          Зараз згадаю… Ага, це було в музеї історії Коломиї, коли Михайло Петрів репрезентував свою дерев’яну міні-Коломию. –          А щоб виступити перед ширшою публікою? –          Цю прогалину заповнює як може Василь Нагірний. Хоча треба погодитися з тим, що пропаганда знань про рідний край у нас на дуже низькому рівні. –          Казав колись один мудрий чоловік, що під час свята найкраща нагода задуматися над своїми недоліками й способами позбутися їх. Ви погоджуєтеся з цим? –          Треба погодитись. Серйозна вада нашого національного характеру полягає в тому, що любимо захоплюватися чужим, а своє зневажати. Про мінуси українського характеру детально написав Микола Топольницький, піддавши обструкції нашу філософію «аби в сусіда хата згоріла і корова здохла», сварливість, вислуговування перед начальством, злодійство і так далі. Звичайно, всьому є пояснення. Красти людей привчили колгоспи, бо ж "Верховино, рідна мати, не вкрадеш, не будеш мати", легковажити своєю національністю вчилися за панування Польщі, яка вимагала, пропонуючи українцеві більш-менш солідну посаду, переписатися на поляка… Так нація поволі й деґрадувала – "Сліди минулих окупацій", нагадаю. –          Можливо, наші люди, яких тепер повно в світах, придивляться як слід до західного способу життя і собі захочуть побудувати щось подібне, на своїй батьківщині? –          Хотілося б у те вірити. Взагалі-то все своє свідоме життя я надіюсь і вірю. На початках незалежності надіявся на те, що з приватною власністю, з переходом до капіталізму всі ми нарешті легше зітхнемо, все поміняється на краще, настане епоха якщо не повної, то переважної справедливості. Не так сталося, як гадалося. Моя родичка, скажімо, працює три місяці в Італії, а три місяці сидить у Коломиї. Навіть порівнювати тамтешній і тутешній способи життя не хоче, не до порівняння. Але вона не уявляє собі, як може вплинути на совість українських можновладців. –          Тоді залишається надіятися на децентралізацію й інші такі речі. Перші приклади тієї ж децентралізації, якщо згадати Печеніжинську територіальну громаду, обнадіюють, будемо сподіватися, що й інші села об’єднаються в міцні громади. І не за горами той час, коли навколишні села знову належатимуть, як належали в давнину, до Коломиї і вже 780-ті роковини міста святкуватимуть разом з коломийцями. Історія в цьому плані може повторитися, причому зовсім не як фарс, а як новий, якісніший виток. –          На жаль а чи на щастя, нам не дано заглядати в майбутнє. Знаю одне: моя справа – робити те, до чого відчуваю нахил, що вважаю за потрібне. Якщо задуматися, це просто диво, що після стількох років різних окупацій Коломия вижила, зуміла зберегти своє національне обличчя і зустрічає нині 775-тий рік. Багато хто не зовсім задоволений сьогоднішньою реальністю? Але ж ми самі створюємо цю реальність. Значить, змінюймо своє мислення, орієнтуймося на щось інше, добротніше. Інтерв’ю взяв Дмитро КАРП’ЯК