Додому Новини Суспільство Спогади Дарії Цвєк про Святвечір

Спогади Дарії Цвєк про Святвечір

0
Поділитися
Інформація з книги Дарії Цвєк «Малятам і батькам».
 
Українська зима особливо багата на свята. І з-поміж усіх свят найсвітліше, осяяне Вифлеємською зорею – Різдво Господнє. Снігові кучугури зазирають у вікна, а в теплій домівці родина вже готується сісти до Святої вечері. Господар запалює свічку, господиня і діти стають до молитви, оселя наповнюється урочистою святістю…
Святвечір був і залишається великою подією в моєму житті.  Пам’ятаю, ще коли я була дитиною, всі найближчі родичі сходилися до бабуні на вечерю – бо так годиться, щоби в той день близька родина гуртувалася за столом. Святвечір – родинне свято, і чужих на вечерю не просять, мають бути тільки найближчі, та все ж цього вечора не можна відмовляти в гостинності навіть найбільшому ворогові. На Святвечір не можна сваритися, карати дітей, належить прощати всі кривди. Цього дня, а особливо вечора, люди повинні мати добрий урочистий настрій, щоб щасливо прожити цілий рік.
Готувалися до Святвечора завчасу – припасали горіхи, мак, яйця, сушені гриби, муку, ще влітку варили різне варення для прибирання тортів, готували мармоляду (повидло) для завиванців. У день перед Святою вечерею був строгий піст. Бабуня моя навіть води до рота не брала, а дідусь, хоч був затятий курець, не дозволив собі запалити хоча б одного папіроса. Перед вечерею ми вмивалися джерельною водою, щоби змити усі провини. Бабуся застеляла стіл білосніжною скатеркою, свіжовипраною і випрасуваною, розкладала посуд – тарелі, ложки, виделки, ставила тарілку для померлих – бо вірили, що на Святвечір вони приходять до нас. На одному розі столу клали головку часнику, який оберігав родину від хвороби і злих духів, на другому розі – головку маку, щоби були гроші, на третьому – горіхи, аби була дружба у родині, на четвертому – яблуко, щоб сад рясно зародив.
Перед вечерею до хати врочисто вносили “дідуха” – сніп жита (у де яких селах його в’яжуть з вівса або пшениці). Дідуха ставили в кутку між стіною з образами і вікном. Кожен із родини ховав дідухові за перевесло нову дерев’яну ложку, яку витягав перед вечерею. Немиті ложки після вечері знову закладали за перевесло. На другий день ложки виймали, мили і вже більше не клали дідухові. Дідух мав стояти до Нового року за церковним календарем. Хто перший із хлопців приходив на Новий рік засівати, тому виносили дідуха, давали ціп, і він його молотив. Зерном, зібраним з дідуха, починали засівати поле, знявши капелюха і помолившись. Перші кроки засівали густо, двома смугами навхрест, щоби, коли зерно зійде і зазеленіє, було видно, що то з дідуха.
На застелений стіл перед Святвечором клали й тепер кладуть один на один два калачі – щоби хліб завжди був у хаті. Вони повинні були стояти на столі до Нового року. Один калач клалося для Маланки, а другий – для Василя, аби одне свято нагадувало про наближення другого. За столом мала бути парна кількість осіб. Пригадую, як мені один старший чоловік розповідав, що він так одного разу хвилювався, що не буде парної кількості людей за столом, що сказав собі: вийду на вулицю і, як хто надійде, попрошу його до вечері. Так і сталося: надійшов якийсь дідусь із паличкою – і він попросив його до вечері, не знаючи ні імені, ні хто він. Той повечеряв, подякував і пішов.
Виглянь, виглянь, зірко…
Уся родина з великим нетерпінням чекала появи зірки на небі. Ми, діти, щохвилі вибігали на подвір’я і дивилися на небосхил. Якщо ніч була зоряною, то наш дідусь тішився, бо буде врожайний рік. Коли з’являлася зірка, він вносив до хати сіно, і бабуся чи мама стелили його – частину на столі, а частину клали під стіл – бо Христос народився в яслах на сіні. По сіні розсипали горіхи та яблука – дітям на втіху.
Усе, що робилося на Святвечір, було пов’язано з повір’ями. Ми малими дуже радо залізали під стіл, бавилися горіхами й кудкудакали, аби кури добре неслися. Коли потім на весну кури починали квоктати, то з цієї соломи бабуня робила для квочки гніздо і накладала туди яєць, аби вона вигріла якнайбільше курчат. Старші люди під час вечері ворожили собі на довголіття, витягаючи з-під обруса стеблину сіна. Мабуть, я таки витягла довге стебло, коли дожила до таких років…
Перед самою вечерею запалювали воскову свічку і вголос молилися. По молитві згадували поіменно всіх померлих, які відійшли з родини, а також друзів. Тоді дідусь підходив до кожного, подавав шматочок принесеної з церкви просфори, поділеної на частинки за кількістю осіб і вмоченої в мед, і складав кожному побажання. Потім усі сідали за стіл: першим – найстарший у родині, дідусь, далі – молодші, а бабуся подавала страви, бо так наказувала традиція, що страви має подавати господиня.
Традиція вимагала дванадцяти Святвечірніх страв (обов’язково пісних, приготовлених на олії), але рідко хто готував усі дванадцять. Починали вечерю з риби. По рибі подавали борщ із вушками, начиненими обов’язковими для різдвяного столу грибами. Бабця начиняла вушка також спеціально приготованим оселедцем і називала їх крапликами. По борщі були пироги з капустою та грибами, варена біла квасоля з сушеними сливами і голубці. Насамкінець подавали основну страву різдвяного столу – кутю. Так було прийнято у нашій родині, хоча знаю, що все залежить від традиції: одні починають вечерю з куті, а інші кутею закінчують.
Щоб приготувати добру кутю, зерно треба було перебрати, попарити окро пом і в макітрі макогоном обтерти з першої лушпини. Така пшениця називалася піханою. Мили її в кількох водах, заливали окропом і варили кілька годин, поки зерно не ставало м’яким. До куті втирали попарений мак. Дівчатам не давалося терти, щоб не лизали макогона – казали, що будуть мати лисого чоловіка. До куті додавали мед, цукор, посічені горіхи і вливали води до бажаної густоти. Дехто розводив пшеницю варом – компотом із сухофруктів.
Першу ложку куті набирав дідусь. Мій батько мав пасіку і кидав ложку куті до стелі: скільки зерен пшениці затримається на стелі – стільки роїв йому прибуде у цьому році. Бабуся не радо це дозволяла, бо хата була свіжопобілена. Мій тато був природжений пасічник, бджоли його любили, ніколи не кусали, він до них ішов навіть без диму і сітки. Скільки було втіхи, коли батько вибирав рамку з медом і кликав нас, а ми прибігали і через соломку висмоктували мед. Коли батько помер, то над його домовиною кружляли бджоли, сідали на руки, обличчя, ніби прощалися. Потім бджолиним господарством змушена була займатися мама, але бджоли не прийняли її, люто пожалили, так що довелося продати рої.
Але повернімося до Святої вечері. По пшениці подавали вар. Подавали також окремо складені до салатниці фрукти з вару, скроплені медом. Коли по вечері гасили свічку, всі тихесенько сиділи, затамувавши подих, щоб дим потягнувся рівненько – це віщувало благодать протягом року. Якщо дим розходився по хаті, люди журилися, бо то була погана прикмета. По вечері залишки страв віддавали тваринам – вони, за повір’ям, у різдвяну ніч розмовляють людськими голосами.
Вранці усі йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. А потім починалася велика різдвяна гостина, коляди, вертепи. Бабуня до свят випікала завиванець з маком і пиріжки, так само з маком, бо все різдвяне печиво – під знаком маку. А ще смажила пампушки, пекла дрібні калачики, щоб роздати бідним. Ми з подругами бігали від хати до хати, від вікна до вікна і колядували. Не сподівались у винагороду грошей, а тішилися, якщо господиня виносила медівникового коржика, рогалика з маком чи кілька горіхів – то зараз же на першому ліпшому порозі ми їх розбивали і з’їдали.
Напевно, і до вашого дому завітають колядники. Пригостіть їх маковими пиріжками і всім, чим Бог споміг. Навчіть і ваших діток чи онуків колядувати, декламувати різдвяні віршики, розкажіть їм біблійну історію про народження Ісуса Христа – Спасителя світу.
Джерело: starylev.com.ua