Соняхи під Амвросіївкою і російські танки

Мешканець села Семаківці 25-літній Григорій Іванчук має єдине життєве покликання – ремонт автомобільної техніки. “Хворів” моторами ще від дитинства. Строкову службу в армії відбував також за покликанням – у ремонтному взводі ВПС. Власними руками розбере автомобіль до останнього гвинтика і власними ж руками його збере. Талант! З ним, мабуть, треба народитися.

Не думав-не гадав, що доведеться з часом так само вправно розбирати-збирати автомат. Хоч воно й набагато простіше. Та задоволення від того менше і розуму багато не треба.

– Як почалася війна на сході й було оголошено мобілізацію, я добровільно подався до військкомату й залишив їм номер свого телефону. Чи рвався на війну? Ні, але був упевнений, що мене мобілізують. Просто, аби довго не шукали, записав у військкоматі усі свої координати. Довго не чекав. Прийшла повістка і мене направили в Делятин у 5-й батальйон тероборони у взвод забезпечення, тобто, до техніки – у чому я непогано розуміюся.

Батальйон відправився залізницею з їздовою технікою на платформах до Запорізької області. (Про комплектацію батальйону технікою ми вже знаємо з численних публікацій, – це шкільні автобуси й автомобілі. Жодної бронемашини. З 20 автобусів повернулося додому три. – А. М.). Підрозділи мали завдання підсилити блок-пости, допомагати прикордонникам і не допустити можливого прориву російських військових з’єднань. Про те, що автоматами, ручними гранатами й кількома гранатометами погоди не зробиш, українське військове командування чомусь не подумало. Як не подумало, що росіяни можуть “забути” повідомити про час свого наступу на українські території.

– У районі села Сонцеве Донецької області ми переночували. Техніка доїхала не вся. Деякі машини зламалися ще в дорозі з Запоріжжя. Потім поїхали в район Амвросіївки. І тут почалася справжня війна. Точніше, навіть не війна, бо по нас з території Росії лупили “гради”, а ми навіть огризатися не могли, – не війна, а “стрільба по мішенях, які рухаються на місці”. Я би так сказав. Відкривати вогонь у відповідь не дозволяли. Та й у кого стріляти? Ворог веде вогонь з того боку кордону, а це – кілометрів з сім, – до того ж його не видно. Наш батальйон розкидали групами по блок-постах. У небі літають ворожі безпілотники. На другий день лупили по нас на повну силу, видно, чудово знали місцезнаходження наших підрозділів. Погоріли склади з боєприпасами. Всюди палахкоче вогонь – горить пшеничне поле, горять соняшникові лани. Ми з побратимами лежимо в окопах, боїмося голову висунути. Навколо розриваються снаряди, свистять осколки.

Просто чудо, що не було вбитих, лише легкопоранені. Блок-пост знищено. Наш взвод (десь 15 машин) і частина роти переправилися під Тельманове, село Глинки. Водій, котрий сидів зі мною в кабіні, втік у невідомому напрямку і за кермо сів я. Подумав собі: добре, що втік, бо він уже був не боєць. Дах поїхав… Посиділи там два дні під обстрілами і рушили ще ближче до російського кордону – за 4 кілометри.

– Міни падають дуже прицільно. Нас четверо бійців перебіжками рухаємося в інший бік посадки. Повземо по соняшниковому полі. За нашими слідами падають міни. Цілком, як у дитячій комп’ютерній грі – погоня за ворогом. (Пізніше дізналися, що ворожий навідник сидів на дереві недалеко від нас). Почув, як біля вуха просвистів осколок. Але страху нема. Усе робиш лише для того, щоб вижити у цій погоні…

– Ніч проводимо на землі під соняхами. Щойно затихли обстріли, я задрімав. А під ранок пішов дощик. Отямився, як мені за комір потекла цівка води. Підводжу голову, а то квітка соняха нагнулася від набраної в себе води і цебенить на мене… У Сонцевому закупили продуктів і повернулися в Глинки. У самому селі зранку майже всі мужики вже реально п’яні, щоправда, доброзичливі. Їм просто усе по барабану. Під селом нарешті спорудили бліндажі. Місцевий фермер нам привозив свіже м’ясо і віддавав задарма. Їжею забезпечилися з надлишком. Усе не могли спожити, то відвозили місцевим…

– З другої половини серпня знову почалися серйозні обстріли позицій українських бійців. Пропав зв’язок. Контакту з секторами нема. Повна дезорієнтація. Шкільні автобуси знищено. Тоді вороги розбили 72-гу бригаду. Ми взяли звідти пару уцілілих машин, я понабирав запчастини. Але й ті машини потім розбомбили… Ми з приятелем Ігорем Ганькуличем з Надвірної сидимо в уцілілій і відремонтованій машині й бачимо, як удалині вигулькнули російські танки. Пруть у наш бік. Довго не думали, захопили з собою гранатомет і почали виїжджати з небезпечної зони. По дорозі догнали нашу автоколону…

Почався відступ, відповідальність за який узяв на себе комбат Віталій Комар, чим урятував кількасот бійців від неминучої загибелі. Ще багато дечого розповів боєць Григорій Іванчук. Кожний епізод відступу підрозділів батальйону “Прикарпаття” намертво закарбувався в пам’яті молодого чоловіка. І як їх оточили спецпризначенці з вимогою здати зброю, бо боялися, що озброєні бійці підуть на Київ скидати верховне головнокомандування. І розчарування, і щемкість від невиконаних завдань, і злість, багато злості…

Нарешті Делятин. Радісні сльози рідних. Зрештою, недовго. Відтак – полігон у Рівному. Там “розбір польотів”. Купи словесного фаршу й стоси протокольних свідчень. Пошук “цапів” для ритуального заклання. Нестримно хотілося довести всім і собі самому, що можеш і хочеш захищати країну.

– І твердо вирішили ми з Ігорем Ганькуличем записатися в полк “Азов”, – зізнається Григорій. Але…

Але воювати в складі “Азову” відправився лише Ігор. Доля розписала для Григорія схему його найближчого майбутнього інакше. Поїхав якось хлопець у справах до Львова. Там зустрівся з дівчиною Наталею, знайомою ще від часу строкової служби у цьому місті. А Наталя взяла й поламала воякові усі його бойові плани і повернула хлопця до цивільного життя. Тепер вона – його кохана дружина, а сам він знову займається улюбленою справою – ремонтує колісну моторну техніку.

Чи сняться йому соняшникові поля і російські танки на українській землі, я спитати не встиг, – зателефонувала благовірна і защебетала в мобільник. Ми на мигах попрощалися й подали один одному руки.

Андрій МАЛАЩУК