Додому Авторські колонки Щирість. Де вона?

Щирість. Де вона?

0
Поділитися

Нещодавно опублікувала у Фейсбуці свою статтю про «непривабливий» бік індійського штату Гоа. Там люблять зимувати багато росіян, втікаючи від лютих морозів: хтось здає свої квартири у Москві, хтось посилено працює влітку, щоб перебратися у довгу зимову відпустку до Індії, а хтось продовжує працювати в інтернеті. Тим не менше, північну частину штату багато хто вже називає російською провінцією (варіант – областю), тому там є так звані довгожителі. Так ось, саме ці довгожителі почали бризкати жовчю, побачивши фото сміттєзвалищ, блукаючих бездомних корів та іншого бруду у місці, де вони живуть. Так, Гоа має якусь магічну силу і тепло, там дуже затишно і спокійно, час зупиняється і хочеться повертатися знову і знову, але бруд і звалища – це спіднє Індії, такий факт. І ось, розгрібаючи всі єхидні фразочки і колючі коментарі, я згадала про індійську щирість. Щиру забудькуватість, невміння дотримуватися домовленостей, але таке ж щире благословення, бажання поділитися останнім шматком хліба, доброзичливу посмішку.

А де ж наша щирість? Де справжня людська доброзичливість? Де проста усмішка перехожому на вулиці, а не «серйозний» вираз обличчя аби, не дай Боже, хтось бува чого не подумав? Згадаймо холодну зиму 2013-2014 років, чи не кожен з нас тоді готовий був віддати останнє для Майдану? Чи не тоді ми посміхалися одне одному, разом раділи кожній маленькій перемозі? Чи не тоді ми бралися за руки, йшли на щити і готові були віддати життя, рятуючи хоч і незнайомця, але ж свого земляка, українця? У критичній ситуації ми проявили свої найкращі риси, то чому ж тепер ми ховаємося у панцир байдужості? Так сильно не вистачає щирого дзвінка від давнього друга, який зателефонує не «по ділу», а просто спитати про день, про погоду, потеревенити про життя, але ані ми, ані наш очікуваний абонент за цілий день (і так щодня) не знаходить хвилинки на таке. Так хочеться побачити галантних чоловіків, які поступаються місцем у транспорті посміхаючись, а не з виразом смертельних мук на обличчі, так хочеться, так хочеться… «До біса все! Бери й роби» – називає свою книгу знаний бізнесмен, мільярдер і дуже щира людина Річард Бренсон, натякаючи кожному, що ніхто нічого за тебе не зробить. Хочеш посмішку? Посміхайся сам. Допомоги? Допомагай! Дзвінка друга? Телефонуй! Щирість віддається сторицею, хай не в кожному конкретному випадку, але добра енергія завжди повертається.

Згадую нещодавнє перебування з малюком у лікарні. Звичайно, це болючий момент сам по собі, але коли просиш допомоги у медсестри, людини, котра саме для цього і ходить щодня на роботу, а натикаєшся на байдужість і хамство, про несправедливість хочеться кричати на весь світ, але доводиться терпіти й мовчати, щоб не зашкодити здоров’ю дитини. А це справді ризиковано, бо ні для кого не секрет, що український медичний персонал може дочекатися смерті пацієнта, не отримавши плати за його майбутнє лікування. Є винятки, але вони тільки підтверджують правило. Повертаючись до публікації на Фейсбуці, в якийсь момент мені просто набридло читати як люди насолоджуються своєю гостротою, упиваються своїми дотепами і сиплять фразами-голками, я відключила відстежування. Адже нікому так і не прийшло в голову висловитися справді щиро, хай із невдоволенням, та чесно. Лише змагання в дотепності.

Жанна КУЗНЄЦОВА