Додому Новини Сергій Турянський: “Шкода, але гроші роблять усе…”

Сергій Турянський: “Шкода, але гроші роблять усе…”

0
Поділитися

Це інтерв’ю знаного прикарпатського тренера Сергія Турянського у обласній газеті “Галичина” вже наробило галасу. Зокрема, і завдяки тому, що Сергій Миронович прямо вказує на те, про що й так багато, хто здогадувався, – матч Кубка України “Карпати” (Яремче) – “Волинь” (Луцьк), який завершився з рахунком 4:5, мав договірний характер, – пише sport.if.ua.

Пропонуємо Вашій увазі повний текст інтерв’ю.

Don Yapon

Сергій Турянський, безперечно, належить до когорти форвардів, які своєю віртуозною грою впродовж багатьох років примножували славу галицького футболу. І хоча за майже 20-річну кар’єру довелося поміняти з десяток команд у різних регіонах, основна частина його футбольної біографії писалася на теренах Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей.
Народився Сергій у Коломиї наприкінці травня 1962 року. Як і більшість ровесників, змалку залюбки ганяв м’яча на міському стадіоні. Коли сповнилося десять років, разом з друзями-однолітками вирушив у спортшколу, аби записатися у футбольну секцію.

 Першим тренером був Турянський
— Так збіглося, що потрапив у групу до тренера, прізвище якого також було Турянський, — розповідає Сергій Турянський. — Михайло Павлович не був мені навіть далеким родичем, просто однофамілець, але незабаром став дуже близькою людиною. Власне, його слово виявилося вирішальним, коли в мене з’явилася можливість піти вчитися у Львівський спортінтернат.

Там займався під керівництвом відомого футбольного фахівця Дмитрасевича. Закінчивши навчання у Львові, в 1979 році отримав запрошення грати за івано-франківський «Спартак», а з 1980-го три сезони виступав за тираспольський «Автомобіліст» (Молдова). Там мене взяли на замітку тренери кишинівського «Ністру». Разом з цим клубом потрапив у вищу союзну лігу, де провів сезон. Для мене, двадцятирічного, цей рік став справжньою школою. Провів 20 ігор у складі «Ністру», забив два голи. А далі настав час служити в армії. Мене забрали у львівський СКА «Карпати». Правда, у цей час настійно «сватали» і в московський армійський клуб. і, мабуть, таки б довелося йти, якби не певні обставини. Спочатку ЦСКА тренував Альберт Шестерньов, який і запропонував мене в команду. Мав розмову і з начальником цього клубу, теж відомим у минулому футболістом Плахетком. Усе йшло до того, що моя служба проходитиме у Москві. Але тоді відбулися зміни в керівництві ЦСКА і нові наставники вже не наполягали на моїй кандидатурі. Так я й залишився у Львові. А щоб московські військові чини більше не зазіхали на футболіста Турянського, мені навіть присвоїли звання старшини.

«Мене «переслідували» травми…»
– У львівському клубі СКА «Карпати» відслужили два роки чи затрималися?

— Знову ж таки обставини склалися так, що провів у команді лише п’ять матчів. Спочатку все було нормально, я успішно пройшов тренувальні збори, завоював місце в «основі». Дві перші зустрічі ми провели на стадіоні СКА, потім два поєдинки зіграли на виїзді. А п’ятий матч уже проходив на стадіоні «Україна» (тоді «Дружба»). Ми зустрічалися із «Спартаком» (Орджонікідзе). На 5-й хвилині мене «зламали». Дуже серйозна травма була. Довелося відбути складну операцію, після чого фактично рік не грав у футбол. Але й після одужання чимало часу минуло, допоки набув потрібної форми. На службі рахувався у Львові, а, так би мовити, період реабілітації проходив у ковельському «Сільмаші». Наприкінці 1985 року закінчив службу в армії й одразу ж отримав запрошення від івано-франківського «Прикарпаття». Тоді команду прийняв Борис Стрельцов. і я під його керівництвом провів два сезони.

– Здається, у 1988 році вам довелося виступати у складі сімферопольської «Таврії»?
— Тоді у мене взагалі почався якийсь період ходіння по командах. «Сезон-88» справді провів у Сімферополі, а у наступному знову повернувся в «Прикарпаття». Далі була вінницька «Нива». Наприкінці 1990 року надійшло запрошення від угорської команди «Ніредьгаз», де головним тренером працював відомий українським уболівальникам футболу фахівець іштван Шандор. Дав згоду, але моє закордонне турне виявилося недовгим. В одному з матчів зазнав серйозної травми спини.
Знову півроку довелося лікуватися. Думав навіть взагалі розпрощатися з футболом, але не зміг. У солідних клубах хворі нікому не потрібні, а от тисменицькому «Хутровикові» я підійшов. Разом з командою став чемпіоном області. За цей час я повністю відновив свої ігрові та фізичні можливості і влітку 1993 року знову виявився потрібним «Прикарпаттю». Тоді команда вела боротьбу за вихід у вищу лігу. Ми чудово провели сезон і здобули право виступати у когорті найсильніших клубів України. Після цього, як кажуть, був на провідних ролях у «Прикарпатті» аж до приходу Віктора Колотова.

«Колотов дав зрозуміти, що я вже не потрібний»
– Пішов з колективу через конфлікт з наставником
?
— Якогось відкритого протистояння не було. Просто мені дали зрозуміти, що я вже не потрібний. Як тільки Колотов очолив «Прикарпаття», то вже в першому матчі не поставив мене на гру. Звісно, я поцікавився в нього, в чому причина. і тут треба віддати належне тренерові, — він не став щось мудрувати, а відверто сказав: «Ти вже старий, а я роблю ставку на молодь. і не можу гарантувати тобі стабільного місця в основному складі. Якщо хочеш, то залишайся, і я в міру можливостей буду допускати тебе на ігри». На тому фактично розмова і завершилася. Я запропонував відпустити мене, але оскільки перебував на контракті в «Прикарпатті», то змушений був залишитися в команді.
Перше коло ми закінчили. У склад команди я справді регулярно не потрапляв, деколи виходив на заміну. На другому міжколовому зборі в Закарпатті мені надійшло запрошення з тернопільської «Ниви». Прямо з готелю поїхав у це місто, уклав там контракт і грав у «Ниві» два сезони. Це були 1996 і 1997 роки, коли команда у вищій лізі виступала найсильніше, займаючи відповідно шосте та сьоме місця.
Ось що писала одна з місцевих газет про Сергія Турянського: «Прийшовши на старті другого кола у тернопільську «Ниву», Сергій з перших днів перебування в команді відзначався професійним ставленням до гри. Непросто було одразу вписатися в новий колектив (та й через хворобу і травми довелося пропустити кілька матчів), однак Турянський досить швидко став своїм у колективі і в більшості поєдинків зарекомендував себе справжнім майстром шкіряного м’яча.

– Згадаймо хоча б переможні двобої з київським «Динамо», вінницькою «Нивою», та й в останньому матчі з львівськими «Карпатами» забитий ним ефектний гол, мабуть, надовго запам’ятається уболівальникам».
— Та й у ці два роки я постійно забивав у ворота «Прикарпаття». Але, на жаль, знову отримав серйозну травму і завершив свою футбольну кар’єру. Операцію зробили в Івано-Франківську.
У Тернополі залишився другим тренером. Спочатку головним тренером став іванофранківець Ігор Юрченко, а потім у нього щось не склалося, і він пішов з команди. А її прийняв Олександр Богуславський, з яким майже два роки попрацював. І тут — дзвінок від президента клубу «Прикарпаття» Анатолія Ревуцького з пропозицією прийняти його команду. Я погодився.

«Чекав моменту, щоб усунути мене від роботи…»
– Пане Сергію, у той час я брав у вас інтерв’ю і пригадую, що через якісь негаразди ви недовго пропрацювали в клубі «Прикарпаття»
.
— Це було в 2000 році. До мене очолював команду киянин Сергій Морозов. Був кінець першого кола, завдання — з першої ліги знову потрапити у вищу. Шість чи сім ігор я провів як виконуючий обов’язки головного тренера. Відразу виникли проблеми з фінансуванням. Якби цього не було, то Морозов не пішов би з колективу, а місцевий фахівець, вважалося, може працювати і задарма. Понад два місяці грали без зарплатні. Без грошей поїхали на навчально-тренувальні збори. Перший ніби провели вдало. А другий навіть не добули: через відсутність фінансування нас через п’ять днів попросили з Угорщини. Приїхали додому, а тут нема де тренуватися.
Почалося друге коло. Першу домашню гру з «Борисфеном», який у турнірній таблиці йшов на першому місці і який вийшов у вищу лігу, ми програли з рахунком 1:2. Ясно, що ми не хотіли програвати. Але так сталося. Ревуцький чекав тільки моменту, щоб усунути мене від роботи.

Амбіції не збігаються з можливостями
– Значить, у вас з Ревуцьким до цього уже виник серйозний конфлікт?.
.
— Я просто така людина: хто би не був і які посади би не обіймав, не люблю, коли безпідставно втручаються в мою роботу. Завжди рубаю з плеча. інші тренери підлаштовуються, а я завжди кажу правду. Я не звик крутити. Деякі наставники завжди якусь причину шукають: то у них футболісти погані, то ще хтось поганий. Я ніколи в житті не казав, що в мене футболісти погані, а я такий хороший, так добре працюю. Може бути поганий тренер, або незадовільні умови, в яких працюють тренер і команда загалом. Це може бути. Тому з Ревуцьким конфлікт загострювався.
Амбіції в керівництва великі, але вони мають збігатися з можливостями. А їх завжди не було, такий собі «бардак», не було стратегії розвитку. Підбирали хлопців — і вони просто грали. Великих грошей ніколи не було. Наша команда в лізі — одна з гірших у всьому: за базою, фінансуванням, забезпеченням формою, футбольними м’ячами. Пригадую ті роки, ми — найгірші. Особливо при Анатолієві Ревуцькому. Щоправда, у 1993—1994-х, як президент клубу він старався. А потім почав вирішувати, здається, свої фінансові питання. Тому й все розвалилося і, як бачите, наскільки років…
Не забуваймо, що тоді команда була на державному забезпеченні, тож куди бюджетні гроші дівалися, незрозуміло, хоча я знаю, які гроші виділяли на команду… А тут нічого немає — ані автобуса, ані інших транспортних засобів. Все кудись пропало…

– Такі чутки ходять роками. Зокрема й тепер, коли розпалилася нездорова боротьба між обласною федерацією футболу в особі його голови Тараса Клима і деякими іншими впливовими особами. А розпочалася вона не сьогодні.
— Ви хочете дізнатися, до якої групи я належу? Я сам по собі. Просто не люблю нечесних людей і кажу їм про це в очі. Я не казав, що Ревуцький краде, чи ще щось там незаконне творить, бо не спіймав за руку, але я бачив, що робиться не те, що треба…

Гроші роблять все
– Пане Сергію, а після вас пост головного тренера в команді «Прикарпаття» зайняв теж нападник, найкращий голеодор команди — Микола Пристай.

— Я зайнявся своїми справами, а згодом надійшла пропозиція від керівництва клубу обласної першої ліги — івано-франківського «Тепловика». Я тренував цю команду п’ять сезонів. На чемпіонаті області гідно виступали, постійно в призерах, вигравали всі Кубки. Фактично «Тепловик» підняли на вищий рівень. У 2006-му пішов з команди. і надовго відлучився від футболу. Через кілька років — нова пропозиція. У 2010-му — від керівництва яремчанських «Карпат». Тут Вікторові Климюку в тренерстві щось не заладилося і він пішов з команди. Так склалося, що під кінець року «Карпати» розпалися. У 2012-му президент клубу Микола Палійчук знову організував команду. І знову попросив мене очолити тренерський процес. Тоді ми стали чемпіонами області.
Якщо пригадуєте, в 2010 році «Карпати» досить вдало змагалися на Кубку України. В 1/16 фіналу в Яремчі зустрічалися з елітною луцькою «Волинню» і програли їй з рахунком 4:5. Причому в першому таймі вигравали — 3:0. Та як у житті, так і у спорті: і тут є свої підводні течії. Виплили дуже недобрі факти. Кілька футболістів були нечесними. За такої переваги, яку ми мали, повинні були проходити далі. Шкода, але гроші роблять все. А тут ще й програли сезон. Потім — вибори до Верховної Ради. Микола Палійчук балотувався до неї, але до парламенту не пройшов. і закинув команду. Як наслідок, команду було розформовано. З тих пір я у футболі вже не працюю.

– Попри все, торік обласна федерація футболу визнала вас найкращим тренером області.
— Федерація робила підсумки за десять останніх років. Справді, у цей період як тренер я з командами вигравав найбільше призових місць.

Поєднання молодості та досвіду дають добрий результат

– Ви кілька разів приходили в наше «Прикарпаття». Який із цих періодів в ігровому плані був найпліднішим? Можливо, в 1993 році, коли команда боролася за вихід до вищої ліги?
— Перший період можна навіть не брати до уваги, бо після навчання в школі більше грав у дублі та деколи виходив на заміну в основному складі. А періоди 1986—1987 і 1993—1994 рр., коли команда вийшла у вищу лігу, були значними і для футболістів, і особисто для мене. Як-не-як, я забив 24 і 25 м’ячів у кожному з двох сезонів. Власне, став найкращим бомбардиром колективу. Поєднання молодості та досвіду дає добрий результат.

– У ті найкращі періоди хто вам як нападниковіх найбільше допомагав забивати м’ячі?
— Цікаве запитання. Вирізняти когось можливо і не варто, однак однозначно — це Ярослав Думанський та Ігор Юрченко. Ще раз наголошую: тоді команда для суперників була грізною силою, в якій виступали до 90 відсотків місцевих хлопців.

У щоденниках усі забиті м’ячі

– Яким чином ви фіксували забиті м’ячі? Щодо «Прикарпаття» назвали відповідні цифри двох сезонів, а як стосовно решти команд майстрів, де ви грали?
— Із 1980 року я вів невеликі щоденники. У них все записано: і результати матчів, і забиті м’ячі. Тепер їх переглядаєш і все зринає в пам’яті. За «Прикарпаття» забив 93 м’ячі, а загалом в інших командах майстрів — понад сотню. Приміром, у Тирасполі (Молдова) грав три сезони за «Автомобіліст» у другій союзній лізі, де виступали клуби з Росії, Прибалтики та Молдови — щосезону забивав по 12 —14 голів. У вінницькій «Ниві» провів у ворота суперників 12 м’ячів, у сімферопольській «Таврії» — 8.

– Пане Сергію, хто, крім першого тренера, справив на вас найбільше враження?
— Незважаючи на напружені стосунки, я взяв багато доброго від покійного Віктора Колотова. У Тернополі багато навчився у досвідченого фахівця Олександра Богуславського. У 1987-му головним тренером був Борис Стрельцов, а тренером, а згодом і головним, — Іван Краснецький. Стрельцов — так собі, а Краснецький був душею колективу. Він нас, молодих, завжди підтримував, намагався розв’язувати проблемні ситуації кожного футболіста.