Додому Новини Суспільство Рекорд Карпатського краю встановив коломийський трембітар Микола Василевич

Рекорд Карпатського краю встановив коломийський трембітар Микола Василевич

0
Поділитися

Стало звичним вважати, що рекордів сягають здебільшого спортсмени. Їх тому й називають рекордсменами. А є ще й таке слово, як рекордист, тобто той, хто спромігся на небувалий успіх у будь-якій іншій ділянці, крім спорту. Скажімо, в естрадній діяльності. Так ось Микола Василевич з Коломиї належить саме до рекордистів.

Учасники й гості торішнього етнофестивалю “Карпатське коло” в Шешорах переконалися в цьому на власні вуха, не без приємного здивування вислухавши, як Микола виконує на трембіті Державний гімн України. І сьогодні на стіні його коломийської квартири красується поміж іншими мистецькими відзнаками й диплом, який засвідчує, що М. Василевич встановив своїм гімном на найдовшому в світі музичному інструменті рекорд Карпатського краю.

Don Yapon

Цього невисокого, міцно збудованого чоловіка у нашому місті добре знають. Як ті, хто ходив у 1970-их на танці до тодішнього Будинку офіцерів, де зі сцени лунала Миколина труба, так і нинішні любителі духових оркестрів. Хоча шлях до визнання в коломийському музичному світі випав йому майже тернистий. Провчившись два курси в Снятинському культосвітньому училищі, хлопчина з багатодітної сім’ї на Городенківщині махнув на свою науку рукою і повернувся в рідну хату.

“Там учили більше математику, ніж музику, а я до математики не дуже, – пояснює свій вчинок. – Татові, певна річ, це не сподобалося, і він послав мене пасти овець. Коли освоїв вівчарство, перейшов учитися до сільського шевця”.

Але ті два курси училища знадобилися йому в армії. Оскільки попередній керівник оркестру військової частини вимушений був залишити свою посаду, а рядовий Василевич значився в документах єдиним, хто міг претендувати на його місце, Миколі й запропонували очолити оркестр. Так він вибився в ряди “армійської інтелігенції”.

Два роки служби швидко промайнули, і солдат повернувся до Коломиї, де проживала вже на той час його родина. У новому житті, на відміну від армійського, ніхто нічого не пропонував, довелося влаштуватися на пункт заправки сифонів. Коли черга охочих попити суто газованої або підсолодженої водички розходилась, він брав у руки трубу й відводив душу. Аж поки звуки труби не долетіли до вуха тих, хто був зацікавлений мати в ансамблі трубача…

Далі вже пішло рівніше. Далі був музпедфакультет педінституту в Івано-Франківську, славнозвісний ансамбль “Росинка”, з яким концертував і в балтійських республіках, і в Москві, і в Румунії…

У палаці “Україна”, не без гордості згадує Микола, стояв поруч з Анатолієм Солов’яненком, Дмитром Гнатюком… Коротше, трохи побачив світу.

Але куди ти дінешся від Коломиї… Тут, у рідному місті, випускник педінституту Василевич організував 1982-ого небачене раніше дійство – марш-парад духових оркестрів. У Коломиї тоді не те що завод “Сільмаш”, навіть суто жіноча фабрика килимових виробів мала свій духовий оркестр. 25 таких оркестрів на невелике, по суті, місто! І всі вони на постріл сигнальної ракети рушили від своїх підприємств до ратуші, виблискуючи міддю труб. То було щось із чимось!

Життя музиканта – це від концерту до концерту. І в Коломиї, і далеко за її межами. На початках незалежності вони їздили на схід, піднімати національний дух. Багато сторінок можна присвятити описові неприємних історій, в які наші музики там потрапляли. Коли їх не пускали в Лисичанськ, демонстративно грали Шопена (“Похоронний марш”), коли перед ними зачиняли всі їдальні, шукали знайомих у райвідділку міліції, і ті, пам’ятаючи шахтарську Ковалівку, допомагали чим могли…
Пізніше доля повернула так, що Микола й сам одягнув міліцейську форму. Перейшов працювати в державтоінспекцію і створив там, звичайно ж, духовий оркестр. Запевняє, що цей оркестр в Івано-Франківську став єдиним в Україні серед підрозділів ДАІ.

Кілька років уже успішно концертує з ансамблем “Карпатський передзвін” (керівник Василь Волошенюк).

…Здавалося б, пенсійний вік, можна вже заспокоїтися людині, в репертуарі якої майже 200 музичних творів. А Микола ніяк не перестане їздити своєю старенькою “Славутою” на найрізноманітніші конкурси естради. Ще й намислив освоїти, окрім труби, гру на гуцульській трембіті. Причому освоїв за короткий час настільки віртуозно, що, як уже знаємо, затрембітав на всі Шешори “Ще не вмерла України”.

До речі, наприкінці минулого року, даючи інтерв’ю місцевому телебаченню, Василевич потішив виконанням Державного гімну на трембіті й коломийців. Серед яких, будемо надіятися, знайдеться спонсор задля втілення в життя його заповітної мрії – зібрати в Народному домі всіх друзів-музикантів і виступити з творчим звітом. Мабуть, ні Тарас Гінчицький, Іван Цимбала, Петро Томчук, Василь Волошенюк, ні будь-хто інший з Миколиних товаришів не мали б нічого проти такої творчої зустрічі.

Михайло ГЕРМАНЮК