Додому Новини Культура Про війну й книжки: інтерв’ю з письменницею-переселенкою з Луганщини Євгенією Сенік

Про війну й книжки: інтерв’ю з письменницею-переселенкою з Луганщини Євгенією Сенік

0
Поділитися

Ми всі вертаємось на Україну, хоч би де були до того. І з Європи, і з Азії, з найбільших глибин таємничості й недосяжності”, – такими словами Павла Загребельного починає свій роман “Країна У, або казки чужим дітям” молода українська письменниця Євгенія Сенік, яка презентувала його для малої української громади в швайцарському кантоні Тічіно.

Євгенія родом з Луганщини, з Лутугіне, яке на даний момент перебуває під російською окупацією. Перш за все присутніх цікавило, яка ситуація там є тепер. Адже у письменниці на окупованій території залишились батьки, яких вона бачить іноді по скайпу.

Don Yapon

Коли почалась війна, каже Євгенія, то батько навідріз відмовився залишати свою хату, землю своїх дідів-прадідів. Вона підкреслює, що їхній рід – справжні степові східняки-українці. І хоч дівчина виросла все ж у російськомовній сім’ї, однак батько віддав її до експериментального україномовного класу, який був єдиним на все Лутугіне на той час.

Євгенія розповідає, як їх цькували, насміхалися з них, вважали недолугими, їхній клас ніколи не брав участі в жодних олімпіадах. До закінчення школи дійшло лише дев’ятеро, опісля цей проект закрили, мотивуючи, що він не вдався. Євгенія жартує, що є наслідком невдалого експерименту. Та все ж пояснює, що люди на Сході нашої країни з дитинства виростають в російськомовному середовищі і не знають української.

Для себе Євгенія обрала українську мову, одразу визначилась, що вона писатиме саме для українців і хоче мешкати в Україні. Але є мова побутова, якою вона спілкується зі своїми батьками та друзями зі Сходу, і це – російська. Під час вступу до університету вибрала факультет іноземних мов, але вступні іспити потрібно було здавати російською, тому їй запропонували піти на українську філологію з англійською мовою. Усі місця на цьому факультеті були бюджетні й не було конкурсу, адже державна мова нашої країни не була і не є затребуваною досі на Луганщині та інших східних регіонах. Тепер, на жаль, Луганський національний університет ім. Т. Шевченка є філією Бєлградського університету в Росії.

Перше місто Західної України, яке побачила Євгенія Сенік, був Тернопіль. Потім Івано-Франківськ, Львів, Чернівці… Коли повернулася з Німеччини, де працювала й писала роман, до Луганська, то зрозуміла, що не може більше жити там, зібрала речі й переїхала до Львова.

“Якось після відвідання етнофестивалю в Космачі я потрапила до Івано-Франківська, звідки походить мій улюблений письменник Тарас Прохасько. – каже письменниця. – Там я мала відчуття, що ось саме тут живуть справжні українці. Як на мене, львів’яни більше радикальні, а в столиці Прикарпаття я відчула, що люди тихо люблять Україну без зайвих провокацій. Хоча Львів я дуже люблю, там прожила шість років”.

А що, на твою думку, відрізняє прикарпатців, західняків від луганчан?

Коли я переїхала до Львова, я мала відчуття, що приїхала в іншу країну, побачила колосальну ментальну та мовну різницю.

У чому вона полягає, що змусило тебе зібрати свої речі, все залишити й поїхати до Львова?

На мою думку, в Луганську, як і на Донбасі, зрештою, найбільше залишився той рабський менталітет, коли ти не можеш вирішувати сам за себе, коли тобі агресивно нав’язують все, що треба робити. Коли людина починає протестувати, то виявляється, що не має права на це. Тож Львів був для мене порятунком, бо був одночасно вже і Європою, і ще Україною. Я ніби вирвалася з радянщини.

Чи ти мала відчуття свободи у Львові?

Так, однозначно. Та, що мене тішить найбільше, що я бачила там вільну молодь, нове покоління, народжене у Незалежній Україні. Вони настільки свободолюбиві, ініціативні, інтелектуально-креативні! Там я була дотична до різних заходів, ми робили літературні вечори, читали того ж Германа Гессе, котрий більшу частину свого життя прожив у Тічіно, потім обговорювали.  Багато молодих людей були одними з перших, які їздили на Схід відбудовувати зруйновані будинки, вони налагодили зв’язок з молодіжними організаціями в Слов’янську, робили обміни. Тобто – це ті люди, які не хочуть бути східняками чи західняками, вони хочуть бути просто українцями.

“Країна У, або казки чужим дітям” – це вже третя книжка Євгенії Сенік. Перед тим у 2007 році вийшов роман “Przepraszam, навчи мене мовчати” про кохання молодої українки до поляка, на фоні якого порушені питання патріотизму й любові до своєї землі. Збірка оповідань та короткої прози “Письмовий стіл” – це підсумок подорожей та пошуків сенсу в житті, висвітлення соціальних проблем людства.

До написання роману “Країна У..” Євгенія пропрацювала якийсь час в Лутугінському дитячому інтернаті для сиріт. Каже, що те, що вона там надивилась, ніколи не забуде. Знущання та несправедливість вихователів, мовчання й закривання очей на все інших викладачів та адміністрації. Коли дівчина почала говорити про це вголос, її ніхто не підтримав, хоча всі знали, що вона права. І вже увечері влаштували імпровізований внутрішній суд, як в Совєтському Союзі, але, на жаль, доказів, окрім слів нещасних дітей, вона не мала. А дітям ніхто ж не вірив, адже вони із затримкою психічного розвитку.

Через півроку Євгенія опинилась на роботі в Німеччині, так і не втіливши свою мрію стати, власне, україномовним вихователем, а не лише вчителем для дітей-сиріт. Вона зрозуміла, що дуже важко йти одному проти системи і її велика мрія змінити Україну, зробити щось для покращення, коли знаєш, як має бути, не вдалась. Проте письменниця твердо переконана, що зміни прийдуть і вони вже є. Потрібно ще трохи терпіння й сумлінної праці.

Євгеніє, чому в тебе, людини зі Сходу, виникла думка написати роман про долю заробітчан? Адже у твоїй сім’ї нікого немає за кордоном, та й взагалі, явище заробітчанства й розділених сімей притаманне більше Західній Україні, Галичині.

Знаєш, як казала Оксана Забужко, що мета письменника – це намагатися зрозуміти явище для себе, а потім пояснити його іншим. Ще в шкільні та університетські роки я бачила це непорозуміння Схід-Захід.

Із Західної України люди масово виїздять на заробітки, це не сучасне явище, про це писали ще Стефаник та Франко. На Сході такого немає, там шахти, заводи, люди мають працю і… горілку. Вже змалку в східняків є відчуття, що вони є гіршими, якимись недолюдьми, натомість західняки справжні і ніби кращі українці. Коли виростаєш і думаєш, що, адже, я нічим не гірший чи не гірша від тих людей, чому я маю жити з постійним відчуттям меншовартості? Це досі триває.

Коли я почала розмовляти зі своїми друзями в Луганську українською мовою, вони ображалися й казали, що я ставлю себе вище від них, тобто, що я хочу бути кращою від них.

Чи можеш ти ствердити те, що той фіктивний референдум на Донбасі і “Путін, ввєдівайска” – це в першу чергу є внутрішній, підсвідомий заклик більшої маси східняків для власного самоствердження й подолання почуття меншовартості?

Так і є. Коли все життя за них вирішують інші, що робити, як говорити, то вони вже не в стані вирішувати самі за себе. А європейські ідеї Майдану саме й закликали брати відповідальність за свою долю на себе. Коли я їхала на Майдан і мама мене стримувала, я чітко усвідомлювала чому я це роблю, чому я готова брати всю відповідальність на себе за своє життя й за майбутнє моєї країни.

На Сході в більшості людей таких понять немає. Тому їм простіше мати сильну руку, яка буде за них все вирішувати, ніж просто взяти й вивчити українську мову, відстоювати ті свої права, про які вони вже давно забули.

Що кажуть твої батьки, як їм живеться там, в окупації?

Так, я маю інформацію, так би мовити, з перших рук, а не з телевізора. Тепер я працюю над історичним романом, згадую і про війну на Донбасі й пишу там, що: “У людей забрали Бога й дали їм горілку”. Люди на Донбасі отупіли, у них немає відчуття “Хто я?”, нема “коріння” навіть в тих, котрі там народилися, а не були завезені з Росії після Голодомору.

У них нема національної свідомості, відповідно українська ідея є їм чужою, Росію вони не сприймають, як закордон. Людей з українською національною свідомістю одиниці, але вони все ж там є. А батьки кажуть, що устаткування всіх фабрик та заводів, якщо вони не розбомблені, вивозять день і ніч до Росії.

Свій роман про заробітчанство ти писала в Німеччині. Чому поїхала туди?

Мені потрібен був досвід, я сама мусила пройти через це. Коли про західняків кажуть, що ось вони такі справжні українці, а першими ж виїздять до Європи, то я мусила зрозуміти чому. Головна героїня роману Марія – вихованка дитячого будинку, яка є матір’ю-одиначкою. Тепер в Україні є таке поняття, як соціальні сироти, тобто діти, батьки яких за кордоном.

Я отримала свій досвід роботи в сиротинці, який хотіла обов’язково перенести в літературу, також хотіла показати долю жінки, яка виїхала не з власної волі на заробітки, не від хорошого життя. На жаль, в Україні нема соціального захисту для таких жінок, як це є в Німеччині чи Швайцарії, відповідно Марія не шукає щастя, вона просто хоче жити нормальним життям й не бажає для свого сина опинитися в дитячому будинку, з якого вийшла сама.

Назва роману говорить за себе: Марія їде в іншу країну читати казки чужим дітям в той час, як своєму синові немає змоги прочитати казку. “Країна У…” – закодована назва України, Марія привозить маленькій німецькій дівчинці казку про чарівну країну-утопію, де всі люди добрі, земля життєдайна, вода цілюща, соняшникові поля, гори й річки, де все є для щастя.

Героїня – родом зі Східної України і, власне, я хотіла показати саме той процес дозрівання, перебудови її внутрішнього світу, коли вона з усіх сил хоче позбутися свого рабського менталітету, вона хоче бути вільною й зробити все для того, щоб не дати своєму синові також стати рабом.

Я показую наших жінок, часто з вищою освітою, які через нестабільну ситуацію, фінансові проблеми, змушені ставати рабинями й працювати на німців, італійців, іспанців, мені хотілося промовити за них, від їхнього імені. Образ Марії збірний, частково біографічний з моїми власними переживаннями. Шлях Марії в кінці книжки наштовхує читача на обрання свого власного шляху. Роман присвячений дітям, яким ніхто не читав казок.

Ірина МИХАЛКІВ-ВИННИК