Коломиянин Василь Стефак з позивним «Бор» – про службу на Донбасі, українську армію та створення Спілки учасників АТО у Коломиї
Василя Стефака демобілізували після 14 місяців, проведених у зоні бойових дій. Він проходив службу у 54-ій бригаді окремого розвідбатальйону добровольчого куреню УНА-УНСО.
Василь Стефак був командиром відділення зенітних установок ЗУ-23-2. Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив коломийського військового медаллю «За жертовність та любов до України». Після демобілізації Василь Стефак виявив бажання перейти до резервного війська і за першої ж необхідності, ані хвилини не вагаючись, повернутися на Схід.
Службі у зоні АТО передував Майдан: там Василь Стефак пробув від перших днів аж до 22 лютого. Під час Революції Гідності разом з однодумцями активіст організував та очолив коломийську «Самооборону». Вже після Майдану, пригадує, чимало людей «приписали» собі майданні здобутки. «У коломийську «Самооборону» зайшло багато людей, які на Майдані стояли день-два, сфотографувалися і поїхали назад у спокійну Коломию. Зараз вони приписують собі досягнення Революції Гідності і б’ються в груди. Це мене дуже дивує», – зізнається Василь Стефак.
– Після Майдану я і троє моїх побратимів, які були зі мною від початку у Самообороні, відправилися на вишкіл від організації УНА-УНСО у селище Петрик Вінницької області. Куратором був Юрій Шухевич. А координував роботу вихідець з Коломиї Устим Бобрович – полковник, морський піхотинець, який брав участь у чотирьох війнах. В організації працювало десять інструкторів, які, до речі, були в особистій охороні Ющенка. Вишкіл проходив на найвищому рівні, – пригадує Василь Стефак. – Потім була комісія у військкоматі, перехід у ЗСУ і прийняття присяги. Після цього ще десь 2 місяці посиленої підготовки... На Схід ми приїхали вже повністю готові воювати. У перший же день прийняли бій у Маріуполі.
Українська армія боєздатна і готова дати відсіч ворогові
Наша лінія оборони знаходилася від Ростовської області. Москалі – вже за річкою. Вони там окопалися, а ми – тут. Будемо це називати «гібридною війною». Це війна, яка не має контактного бою, який міг бути хіба що у Пісках, або деколи на блокпостах. Бої ведуться важкою артилерією: гаубіцами, 152,120, 80 калібрами, ГРАДами, СМЕРчами. Дійшло до того, що москалі підвели під нас «Буратіно». Це надпотужна зброя –220-міліметрова вогнеметна система залпового вогню. Вижити практично нереально, знищує все живе. Це заборонена зброя.
Я не погоджуюся з тією думкою, що на Сході мають захищати Україну лише контрактні війська. Ми знаємо, як була розвалена українська армія і для чого... Щоб ми не могли боротися і захищатися від зовнішнього ворога. Все-таки потрібно зробити обов’язкову армію, наприклад таку, як в Ізраїлі. Як би там не було, але пройти армію ти повинен. Це свого роду вишкіл...
Армія в Україні змінилася. Навіть за останні 5 місяців вона стала значно сильнішою. З армією відбулися глобальні зміни: вона боєздатна і головне – готова дати відсіч усім зовнішнім ворогам. Бо ми, українці, боремося за рідну землю, а за свою землю не страшно воювати. Гірше їм. Вони не знають, за що борються. От коли воюєш за своє, за рідне, готовий на все, і Бог дає силу. А у них немає сили. У них там просто є якісь умови. Щось дадуть йому – він іде, не дадуть – сидить, склавши руки.
...Ми, українці, боремося за рідну землю, а за свою землю не страшно воювати. Гірше їм. Вони не знають, за що борються. От коли воюєш за своє, за рідне, готовий на все, і Бог дає силу.
Армія стала сильнішою ще й тому, що з хлопцями проводять реальну бойову підготовку. А раніше як було – людина прийшла в армію, аби фарбувати бордюри чи мити унітази... Тоді генерали хотіли порядку, щоб ліжко було накантоване, але вишколом до зброї практично ніхто не займався. Керівництву держави не вигідний був сильний воїн.
Щоб укріпити нашу армію, потрібна нова техніка. БТРи, БМП, танки – все радянське. Таке враження, що ми воюємо у 80-их роках минулого століття.
Щоб за пару днів зачистити територію від бойовиків, потрібна надпотужна зброя
Людина не вирішує нічого. Ми готові йти в атаку, але що далі?
Якщо Росія відводить свої війська за межі України, на свої кордони, то за добу-дві все визволяється. Але це ще не означає, що Росія не може зі свого боку вдарити по українських військових. Наша армія мусить бути у повній бойовій готовності.
Захопити важливі об’єкти, які зараз займають сепаратисти, а за ними за 10 кілометрів стоїть російська регулярна армія, практично немає сенсу. Є таке місто Тельманове. Це стратегічно важливий центр, висотний. Якщо його взяти, росіяни зачеплять цю війну, і буде уже не АТО, а повномасштабна війна з Росією.
Новий Майдан територіально послабить наші кордони
Добровольці готові захищати землю у будь-який час. І безкоштовно. Але безперечно: у країні повинна бути сильна боєздатна армія. Командир має жити з військом і має тримати дисципліну. Триває війна, але не кожна людина прийшла в армію захищати землю, у деяких є корисливі цілі.
Чи потрібно зараз українцям вестися на оці заклики робити новий Майдан? Гадаю, це не на часі. Майдан зараз просто територіально послабить наші кордони. Це може бути інформаційна війна москалів проти нашої держави для того, аби відволікти увагу від кордонів. Україну, відколи вона є, розвалюють зсередини. В першу чергу, це справа рук Кремля.
Зараз постає ще питання, як підняти дух українців і як переконати тих, хто каже, що воювати немає за що? Я пригадую собі, за що у 1951 році воював мій дід – провідник ОУН, очолював службу безпеки УПА Коломийського району. У нього, до слова, теж був позивний «Бор». Він загинув в останньому бункері, який вибухнув у Рунгурах. Він до останнього подиху боровся, не роздумуючи, за рідну землю, за рідних, за те, щоб була незалежна держава… Тоді ж було набагато важче – сидіти в бункері по півроку і не вилазити, і все одно загибелі не оминути, бо вижити в тих умовах було нереально. Так і зараз у нас є реальний шанс відстояти свою країну. Нам Бог дав ще одне випробування, і війна, на жаль, ще швидко не завершиться.
Не обов’язково, що мобілізованого одразу відправлять на передову, можна працювати і в тилу. Я, наприклад, не хотів бути в тилу. Але були й такі, хто одразу залишився в Новоград-Волинському. І вони там теж виконують свою роботу. Забезпечення передньої лінії оборони залежить від тилу. Якщо його не буде, то що ми будемо робити? Брати якісь села і відбирати у людей їжу? У них і так там нічого нема. Навпаки, ми їх годуємо. У нас край такий, де кожна людина має запаси їжі у погребі на 10 років наперед. На Сході живуть сьогоднішнім днем. Ми заходили до них у гості, а там шмат ковбаски, півхліба і чай. І все, більше нічого немає. У них не такий менталітет, у них зовсім інакше життя, і я часто задумувався, чому вони так агресивно до нас налаштовані, коли у нас набагато краще жити, а у них гірше і вони хочуть до москалів…
Треба сказати, що військові частини на території АТО забезпечені продуктами. Гріх на це нарікати. Наші повні склади – це все завдяки волонтерам, активним і небайдужим українцям, діаспорі… З Коломийщини нам постійно доставляли допомогу сільський голова П’ядиків, директори шкіл у Ценяві, Печеніжині, Шепарівцях, начальник відділу освіти в районі.
Найкраще зрозуміє військового лише його побратим
Повернувшись зі Сходу, було прийнято рішення створити у Коломиї Спілку учасників АТО. Це буде об’єднання військових, які служили на Донбасі та Луганщині не тільки з Коломийського району, а й сусідніх – Снятина, Надвірної, Городенки. Зараз ми на етапі оформлення документів.
Найчастіше військовим складно самотужки владнати справу навіть з тими самими документами. Буває, їм відмовляють або відкладають у довгий ящик. Організація має вплинути на швидше врегулювання питання. Як кажуть, «гуртом і батька легше бити».
Бійці повертаються зі Сходу з різними проблемами. Інколи їх просто треба вислухати і дати пораду. А найкраще військового зрозуміє лише військовий.
Важливим пунктом нашої роботи буде вшанування пам’яті загиблих учасників бойових дій. Можливо, десь пам’ятник треба покласти, десь зібрати допомогу для родини. Як би там не було, але ми продовжуємо жити, а вони боролися за цю державу, отже, і пам'ять про них має бути вічна.
Повернення з сектору «М»| Коломия| Спілка учасників АТО