ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Потяг довжиною 150

Від Чернівців та Львова я рівновіддалений. Місто, в якому я живу, розташоване так, щоб час у дорозі до Львова приблизно дорівнював часу в дорозі до Чернівців. Автошляхами це означає 133,7 кілометра до Львова і 135,3 кілометра до Чернівців. Проте автошляхами це не означає нічого з огляду на не всюди відмінну якість автошляхів. Залізницею – відповідно 141 і 126 кілометрів, пише Збруч. Аби потрапити до Львова, мені слід переміститися на північний захід. До Чернівців навпаки – на південний схід. Це завжди підтверджують мої рецептори: у Львові зимніше, а в Чернівцях тепліше, ніж удома. Перед виїздом до Львова слід рішуче застановитися, чи не залегко ти одягнутий. Перед виїздом до Чернівців – чи не забагато одягу на тобі. Це однак не означає, що коли в Чернівцях усі вже застрибують у шорти, то у Львові все ще не знімають зимових шапок. Автомобільне сполучення пасувало б моїй рівновіддаленості просто-таки ідеально і творило б досконалу вісь із симетрично розташованими пунктами виїзду та призначення. Зате залізниця наснаженіша історичним змістом і контекстом. Вона переносить нас у ті часові глибини, з яких сама й виводиться. Перший на наших теренах потяг вирушив саме зі Львова й саме до Чернівців 1 вересня 1866 року. Тобто сьогодні, в день, коли я пишу ці рядки, залізничному сполученню Львова з Чернівцями виповнюється рівно 150 років. Рівно півтора сторіччя. У тому потязі їхало кілька сотень ентузіастів нового транспортного засобу. Їхня подорож тривала 12 годин, з яких 47 хвилин потяг стояв у Станиславові. Тогочасні репортери засвідчують велетенське людське збіговище на щойно збудованому вокзалі. (Але не на такому, яким ми бачимо його тепер – таким він стане лише через чотири десятиліття). Святкові урочистості не обійшлися без оркестру і промов. Немає сумніву, що говорилося про початок нової епохи. І говорилося це, як ми тепер знаємо, цілком слушно. Бо й ми досьогодні ще навіть не думаємо з нею прощатися. Сьогодні ту саму відстань від Львова до Чернівців найшвидший потяг долає за 3 години 34 хвилини, а найповільніший за 7 годин 36 хвилин. У порівнянні з 12-ма годинами тієї першої подорожі 1866 року це, що не кажіть, більш ніж виразний прогрес. Щоправда, деякі джерела подають суттєво іншу цифру – не 12, а всього тільки 9 годин мала тривати та історична їзда. І якщо це правда, то показник сучасних потягів, особливо найповільнішого з них, не надто й різниться від того першого. Виходить так, що результатом півторасторічного вдосконалення залізниці на наших теренах стала одна година і 24 хвилини заощадженого часу. Але повернімось у 1 вересня 1866 року. Як виглядав той потяг і що в ньому відбувалося? Ким були згадані «кілька сотень» (чогось мені не віриться, що аж стільки) галичан, котрі вирішили присвятити свій день такій далекій, незвичній і ризикованій подорожі? Звичайно, серед них мусили бути передусім герої дня залізничники – і високе керівництво, і, як висловлюватимуться значно пізніше, «прості інженери». По-друге, в тому потязі напевно їхали й ті, що справно проклали колію (267 кілометрів за 6 місяців – дуже незлий результат). Звісно – не роботяги, але, можливо, хтось із «середньої ланки» і знову ж таки керівництво. Цікаво, чи був серед них і головний супервайзер проекту містер Томас Брессей, special English guest. Хто ще? Отці міст і містечок, сільські голови, поліцейські, військові та судові зверхники? Поштове, пожежне, шкільне та шпитальне урядництво? Секретарі і радники? Духовенство трьох-чотирьох конфесій? Репортери всіх місцевих і, можливо, кількох віденських газет? Фотографи з громіздкими довгоногими апаратами, їхні метушливі асистенти з цілими скринями всілякої хімічної всячини? Різного штибу очевидці, співучасники, роззяви, шукачі пригод, романтики, поети, приватні детективи, майбутні терористи? З усього випливає, що ґендерне співвідношення було рішуче не на користь жінок. Але й цілком без них уявити собі того потягу я не можу. І якщо це не вони пригощали канапками, гербатою й кавою, то в кожному разі пригравали на арфах і флейтах саме вони – акторки, співачки та інші веселі вдови. Зрештою, могли там бути і звичайні пасажири та пасажирки – не тільки до Чернівців, але й до Ходорова чи того ж Станиславова. Цікаво, чи зупинялися в Коломиї. Невже не зупинялися? Ті дванадцять годин подорожі здаються вічністю. І навіть якщо їх не дванадцять, а дев’ять, то все одно вони тягнуть на грубезний роман – стільки персонажів, розмов, внутрішніх монологів і потоків свідомості, мізансцен, інтермедій та інтриґ. Станиславівський розділ там десь якраз посередині. У фіналі буде святковий салют. Чернівці зустрічають прибуття потяга феєричним гарматним залпом. Тільки головне, щоб ніхто випадково не постраждав. Постраждати, шановні пасажири, ви ще встигнете. Юрій АНДРУХОВИЧ для zbruc.eu Знимка Ігора Фецяка Читайте також: Потяг з минулого приїхав на Буковину до 150-річчя сполучення через Коломию Львів—Чернівці

Коломийці їздили потягом швидше за харків’ян та киян