Додому Новини Суспільство Пам’яті українського захисника з Коломиї Степана Воробця

Пам’яті українського захисника з Коломиї Степана Воробця

1
Поділитися

19 червня 2014 року під Слов’янськом загинув капітан, командир розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої залізної механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України Степан Воробець із Коломиї. Йому було лише 27 років. З фронту його так і не дочекалися мама, двоє сестер, дружина і двоє синів «Він ніколи не ухилився б від цієї війни, ні за кого би не сховався, — сказала мати військового Ганна Воробець. — Він хотів іти воювати, захистити Україну, сім’ю і щоб його сини могли ним гордитися».

c69e68aae70f403120ac7063667615a5

Don Yapon

Ліцей пам’ятає…
Степан Воробець — випускник Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату в Надвірні. До 19-ї річниці від дня створення закладу в ліцеї організували вечір пам’яті Степана Воробця, запросили його маму Ганну Степанівну, дружину Світлану, однокласників, інформує galychyna.if.ua. Тут добре пам’ятають свого випускника, яким нині гордиться Україна. Кажуть, Степан був дуже сумлінним, старанним ліцеїстом, любив історію та фізкультуру — ті предмети, котрі роблять сильними дух і тіло. Однокласники наголошують: він умів зібрати довкола себе друзів.

— Він був найкращим товаришем, — згадує друг та однокласник Степана Олександр ШКВАРСЬКИЙ.— Буває, життя ставить перед тобою перепону і тоді ти здаєш крок назад, а Степан був тією бетонною стіною, яка не давала тобі впасти. Сказати, що він був доброю людиною, — це нічого про нього не сказати. Немає слів, щоб описати те, яким він був: мужнім, патріотом своєї держави, дуже любив свою Батьківщину. За що не брався, старався робити якнайкраще. Це йому вдавалося. Степане, ми ніколи тебе не забудемо! Дякую тобі за твою мужність, відвагу, любов до Батьківщини…

Однокласник Женя КОВАЛЬСЬКИЙ познайомився зі Степаном Воробцем у дев’ятому класі. Каже, що навіть у такому юному віці хлопець уже дуже вболівав за Україну, був патріотом і свій патріотизм намагався донести до своїх однолітків. «Біля нього ти почувався в безпеці, від нього йшли позитив і сила. Завжди життєрадісний, завжди з усмішкою. У військовій справі успішно  просувався, хотів своїми силами, м’язами досягти успіху та бути еталоном. У нього це вийшло на сто відсотків», — наголосив він.

—  Степан Воробець назавжди увійшов в героїчну історію нашого закладу, — констатує директор Прикарпатського військово-спортивного ліцею полковник Микола Мартинюк. — На прикладах життя таких постатей як Степан Воробець, ми повинні виховувати наших ліцеїстів. Я надіюся, що цей захід надовго запам’ятається нашим ліцеїстам і відіграє суттєву роль у становленні їх як особистостей. Плануємо створити куток пам’яті загиблих в АТО. Разом зі Степаном загинув ще один наш випускник — снайпер розвідувального відділення штабного батальйону 24-ї бригади ЗСУ Віктор Семчук із села Залав’є Теребовлянського району Тернопільської області.

01_gallery


Мрія кольору хакі

Бути військовим Степан мріяв із дитинства. Мати хлопця Ганна Воробець розповідає, що її син змалку був впевнений, що йому вдасться здійснити цю свою професійну мрію, і казав, що започаткує військову династію в своїй родині. Тому коли хлопець дізнався, що в Богородчанах створили Прикарпатський військово-спортивний ліцей (до 2004 року заклад функціонував в Богородчанах), то без вагань почав готуватися до вступу.

— Я мати трьох дітей і у мене, крім Степанка, є ще дві дочки. Але він — єдина моя дитина, яка змалку знала, ким хоче стати в майбутньому, — розповідає Ганна Воробець. — Він завжди хотів бути військовим. Я не знаю, звідки це в моєї дитини, тому що військових у нашій родині не було, ми з чоловіком обоє інженери. А він змалку бігав з наручниками, дивився фільми про війну, хотів бути військовим. І в школі він почув (Степан навчався в Коломийській школі №1 ім. В. Стефаника. — Авт.), що в Богородчанах створили військово-спортивний ліцей-інтернат. Він дуже хотів туди вступити, переживав, що це в нього не вийде. Але склав усі іспити і вступив. Це був 2000-й. Йому було 13 років. Він був такий маленький, худенький…

Матері Степана Воробця важко стримувати сльози, розповідаючи про свого сина-героя. Але спогади — це все, що у неї залишилося. І вона продовжує гордо й впевнено, хоче, щоб про її сина знали всі, адже він віддав життя за мирне майбутнє кожного з нас.

— З малих років Степан був дуже самостійним та відповідальним, — продовжує вона. — З першого класу ходив сам на Прут купатися, я мусила йому це дозволити, бо інакше не знала б, де він обертається. Дуже гарно плавав, грав у футбол. і вже в дитинстві у нього виявилися лідерські якості. Якось організував змагання з футболу серед дворових команд. Він усе мусив довести до кінця, за що би не взявся. Був жартівником, душею кампанії. На всіх фотографіях — усміхається. Але в той же час не по своїх роках був зрілим. Прожив дуже яскраве, хоч і коротке життя. Він любив наш край, Україну, читав про козаків-характерників, слухав українські пісні. Він не одразу був таким, до цього дійшов сам…

Після Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату Степан вступив до Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного на факультет артилерійської розвідки, хоча мріяв про спецназ та аеромобільні війська. «Він був добре спортивно підготовлений, але ми не мали ні зв’язків, ні грошей, тому Степанко не міг потрапити на той факультет, про який мріяв, — зауважує Ганна Воробець. — В інституті вчився добре, працював над собою, займався парашутним та гирьовим спортом, армреслінгом, рукопашним боєм, боксувавѕі любив гори. Він мріяв служити у спецназі, але життя так складалося, що пішов у розвідку і став прекрасним розвідником».

Як найкращого офіцера Степана Воробця відправили на навчання до Америки в школу розвідки. Ганна Степанівна розповідає, що після смерті її сина з ними зв’язався латвієць, який вчився в Сполучених Штатах разом із Степаном. Хлопець впродовж двох годин розповідав родині загиблого про його думки та мрії. А думав Степан не про що інше, як про реформування української армії. Найкращий досвід військової служби у різних країнах світу хотів втілити в життя в своїй рідній країні, щоб вона була в надійних руках. «Чого Бог цю дитину забрав? Він стільки всього ще міг зробитиѕ» — з болем каже жінка. До речі, один із холів тієї розвідувальної школи в Америці хочуть назвати іменем Степана Воробця.

10370659_619297104833413_1645149195_n

Людина майбутнього
Степан разом із дружиною Світланою та синами Андрійком і Денисом жили в Яворові Львівської області. Там він проходив службу у 24-й окремій залізній механізованій бригаді, був командиром розвідувальної роти штабного батальйону. «Він посилено займався зі своїми підлеглими, — розповідає мати військового. — У військовій частині створив смугу перешкод, таку, як вважав за потрібне, і у вогонь, і в ополонку стрибали. Дуже тренував своїх солдатів, бо казав: якщо ти не тренуєшся, то твій ворог тренується й в бою тебе переможе. Він готував себе і своїх хлопців до того, щоб не боятися в бою. Він ніколи ні на що не скаржився, що немає їсти чи пити. Любив повторювати, що розум — твій найкращий мускул, тому що людина має думати, як виконати завдання з найменшими втратами, особливо людськими. Він дуже цінував людину і в той же час казав, що розвідник має бути готовим в будь-який момент віддати своє життя за побратима, за Україну і за Бога. Мій син — українець до мозку кісток, країна для нього була понад усе. Він був людиною майбутнього. Якби таких людей, як мій син, було трохи більше, то наша Україна давно стала б вільною і самостійною».

Степан Воробець написав «кодекс честі розвідника» та розробив шеврон для своєї розвідувальної роти. Нині його гасло важко читати без сліз чи клубка в горлі: «За життя — на смерть, з Україною — в серці». «Кодекс честі розвідника» — це його особистий кодекс, бо він жив за ним і вчив так жити інших», — зазначає жінка.

«Душа — Богові, життя — Україні, честь — нікому», — цими пророчими словами розпочинається кодекс, далі пророчих фраз ще більше. «Духовною основою для розвідника є традиції богатирів Київської Русі, козацтва, героїв Української Повстанської Армії, розвідників попередніх поколінь та тих, хто пролив кров за добробут, єдність і цілісність України. Розвідником не стають один раз і на все життя, право бути ним підтверджують щоденноѕ Кожен розвідник — патріот, який ставить безпеку та добробут українського народу вище власних інтересів і робить усе можливе для захисту Батьківщини. Розвідник повинен працювати та жити на благо України, постійно доводячи це своїми вчинками. Поважати національні почуття інших народів, але давати рішучу відсіч будь-якому виявленню антиукраїнських настроївѕ Переможемо або вмремо за Україну, бо мертві сорому не знають. Тільки той є справжнім розвідником, хто має за честь віддати своє життя за Христа Бога, неньку Україну та побратима…» — так заповідав українським розвідникам капітан Степан Воробець, котрий сам не порушив свого кодексу честі і став справжнім розвідником…

dbxjlhyx5c8


«Сини мої, візьміть мої вітрила»

«Він був найкращим чоловіком і татом, — крізь сльози промовляє дружина Світлана. — Вдома був дуже добрим, терплячим, знав правильний підхід до дітей. Андрієві — старшому синові йому не доводилося повторювати двічі якесь прохання. В хаті він ніколи не підвищував голосу. Коли я прийшла до нього на роботу, то вперше почула, як він наказує, і дуже здивувалася, бо раніше ніколи не чула такої інтонації в його голосі. Завжди — спокійно, розважливо, впевнено».
Старший син Андрійко навчається в четвертому класі, Денискові — півтора рочка. Коли у подружжя народився молодший син Денис, військовий був в Америці на навчанні, але надсилав йому з-за океану колискові. За своє життя лише кілька разів тримав найменшого сина на руках. «Коли за Степана віддавали дев’ять днів, Денискові сповнився рочок», — додає Ганна Степанівна.

Степан мріяв, що колись сини продовжать його справу і теж стануть військовими. «Коли я їхала до ліцею, Андрійко сказав: «Поїдь подивися, де тато вчився, бо я теж там буду вчитися», — розповідає Світлана Воробець. — Андрійко знає, що тато загинув. А Дениско хоч ще маленький, та якось, може, по-своєму розуміє, що тата вже немає, бо деколи вранці прокидається і просить фотографію батька, цілує її, тулить до себе».

Ганна Воробець так і не встигла передати синові на передову такий необхідний там тепловізор. Гроші на нього, а це близько 35 тисяч гривень, жінка зібрала менше як за тиждень. «Я виступила на сесії Коломийської міської ради, щоб депутати допомогли військовим, котрі воюють на сході, — розповідає матір. — Люди давали, хто скільки міг. Дуже багато принесла родина. Коли родичі почули, що я збираю гроші на тепловізор, то несли так, як на весілля Степанові, «на почесне» (не стримує сліз). Мене дуже вразили прохання мого сина не передавати сумку на штаб. Її я вже передала солдатам, які служили з моїм Степанком і які привезли його тіло».

Степан Воробець загинув 19 червня, між Ямполем та Закітним військові потрапили у засідку. «Як йшов у цей бій, то перед п’ятою годиною ранку написав дружині «есемеску»: «Я вас люблю… Сини мої, візьміть мої вітрилаѕ». Певно відчував, що не повернеться», — із сумом констатує Ганна Воробець. — У мене серце вирвали і душу. Я до останнього не вірила, що мій син загинув, поки не додзвонилася до його товаришів, які забирали його тіло з поля бою. Чому наші хлопчики гинуть? Бо риба гниє з голови, бо в наших штабах позасідали проросійські «ефесбешники», які торгують нашими дітьми. Найкраще навчені хлопці полягали в могилу, бо їх поздавали проросійські генерали. Якби була злагодженість у керівництві, цього не було б. Мають бути професіонали у штабах і ті, хто насамперед любить Україну».

Звертаючись до усіх матерів, котрі чекають своїх синів із фронту, Ганна Воробець дає їм єдину пораду: підтримувати своїх дітей у будь-якій ситуації. «Якщо дитина немає бронежилета, йдіть по родині, людях, знайомих, збирайте гроші й купіть той бронежилет та самі відвезіть, не чекайте, що через штаб не знати коли і що дійде. Допомагайте своїм дітям вистояти і не ставте клеймо дезертирів на тих наших прикарпатців, що відступили (5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». — Авт.). Принаймні командир Комар матерям привіз синів, дітям — батьків, а жінкам — чоловіків живими».

Почесного жителя Коломиї капітана Степана Воробця поховали в його рідному місті на Алеї героїв поряд із могилою полковника Тараса Сенюка. Указом Президента від 21 серпня 2014 року Степана Воробця посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького I ступеня — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку. «Я горджуся своїм сином, — крізь сльози промовляє Ганна Воробець. — Але жити без нього — це страшний тягар…».

Ольга МОНЧУК

1 коментар