Додому Статті Олександр Пасхавер: З нашими нинішніми цінностями ми не можемо бути багатою країною

Олександр Пасхавер: З нашими нинішніми цінностями ми не можемо бути багатою країною

0
Поділитися
Український мислитель, вчений-економіст і член-кореспондент Академії технологічних наук України Олександр Пасхавер виступив в рамках проекту «Що можу я», організованого Freud House.

Platfor.ma опублікувала ключові думки Олександра про те, чому ми не європейці і як через це гальмують реформи, як довіра робить життя кращим і чому проти Росії воює сама історія.
З точки зору якості та рівня життя європейська цивілізація зараз дуже успішна. Ми хочемо стати європейцями, але не можемо досягти такого ж рівня життя, як оточуючі нас країни, навіть ті, які далеко не завжди самі поводяться як європейці. Чому?

Про цінності
Зазвичай відповіді приблизно такі: «Ну, нам не пощастило з владою. Вони злодійкуваті, вони нас обманюють. Вони й реформи не вміють робити, тому ми всі так погано живемо». Це неправильна відповідь. Тому що ця відповідь заснована на абсолютно зрозумілому для будь-якої особистості протиставленні себе доброго їм поганим. Правильна ж відповідь доведена спеціальними гігантськими дослідженнями, які ведуться по всьому світу, і показують, що в основі розвитку лежать цінності. І, якщо ми живемо погано, значить щось у нас якраз з ними. Візьмемо нас і Європу – між нами стоять непереборним порогом розходження в цінностях. Ми не європейці.
Колись один з керівників Європейського союзу неофіційно сказав: «Якби росіяни не були білими, у нас би до них претензій не було. А так адже білі, начебто свої, але не як ми». Те ж саме можна сказати і про нас.
У чому ж різниця між нами? Європейські цінності засновані на двох інтегральних визначеннях. Перше – це відповідальна свобода. Свобода для європейця – це не ласощі, свобода – це умова їхнього існування, тому що поза свободою вони не можуть самореалізуватися. Свобода – це можливість вибору у всіх життєвих ситуаціях, і вони обмежують її так, щоб не завдавати шкоди іншим. Коли люди добровільно себе обмежують, це називається відповідальна свобода. Далі починає діяти держава, яка карає тих, хто не хоче добровільно обмежувати себе. Але закон діє лише тоді, коли основна маса населення з ним згідна. Якщо закон не відповідає відчуттям справедливості більшості населення, то він просто не буде працювати.
Ми всі згідні з тим, що вбивати – не добре, і закон, який переслідує за вбивство, досить ефективний. Але ми абсолютно не схильні вважати, що дати хабар – погано. Кожен з нас це робить. Не знаю як ви, а я до лікаря без грошей все-таки не ходжу – інакше він просто буде погано до мене ставитися. Велика частина населення сприймає корупцію як гріх, але допустимий. Тому й не працюють антикорупційні закони. А в основі європейських цінностей лежить якраз ця відповідальна свобода.
Друге – це відповідальна співпраця. Це означає, що ви схильні до співпраці, ви активні, ви готові до компромісів, і компроміс не є для вас поразкою. І коли ви досягаєте якоїсь угоди, ви підходите до неї з відповідальністю.
Ось цей комплекс з відповідальної свободи і відповідальної співпраці створює те, що ми називаємо соціальним капіталом. Якщо одним словом – це довіра. Довіра до своїх інститутів, довіра до не своїх, до незнайомих людей. У суспільстві, де є довіра, все обходиться дешевше. Тому що недовіра викликає цілий ряд інструментів, які коштують дорого. Це означає, що суспільства, які мають цей капітал, багатші від тих, які його не мають.
У нас же інша філософія. І ми в цьому не винні – така наша історія. У нас вкрай високий рівень технологій самовиживання, тобто реакцій на несприятливі зовнішні умови. Тут ми незрівнянні. Свого часу я написав статтю, яку з цікавістю сприйняли в Європі. Стаття про те, яким чином була організована тіньова економіка в 1992-1993-х, та й у наступних роках. Це було блискуче: тіньову економіку абсолютно спонтанно створило все суспільство. І в цілому вона врятувала нас. Ми не розвалилися, на вулицях не валялися трупи, ніхто не вбивав один одного. Незважаючи на те, що все навколо розвалилося, ми жили життям збереженого соціуму. Це була найяскравіша ілюстрація того, наскільки наше суспільство абсолютне з точки зору технологій виживання.
Але сама технологія виживання, цінності виживання в якомусь сенсі протилежні європейським цінностям. Ми не довіряємо нікому, окрім близького кола. Але ми не можемо бути багатими в цих умовах, це виключено. Якщо ви не довіряєте інститутам держави і чужим людям, і, відповідно, наймаєте на роботу тільки своїх, то ви не в змозі створити нічого ефективного.
Я двічі був радником Кучми, і був радником Ющенка. І ось Ющенко викликав у мене дуже суперечливі почуття. Зокрема, я побачив, що він ставить на високі посади тільки своїх: родичів, сусідів – близьке коло людей. Мене це вразило. Це чиста технологія виживання, протилежна європейській технології життя. Замість того, щоб вибирати кращих, ви вибираєте своїх. Одного разу я сів у таксі і в роздратуванні висловився про це водієві. Він мене уважно вислухав, помовчав, а потім сказав: «Так він же хороша людина!» І я замовк, бо зрозумів, що цінності у нього інші.
У кожній дрібниці технологія виживання суперечить європейським цінностям життя. Ми не схильні до компромісів, компроміс для нас – поразка. Кар’єра для нас – не спосіб самореалізації, а можливість влаштувати своє ближнє коло. З усім цим дуже складно побудувати європейську державу, та й взагалі яку-небудь державу.
Дослідження показали, яким чином змінюються цінності. Спочатку змінюються якісь умови життя, найрізноманітніші. Наприклад, у Середньовіччі винайшли бухгалтерський облік – це серйозно змінило життя. А в XX столітті відбулася сексуальна революція. Коли такі зміни накопичуються, то у населення виникає необхідність поміняти свої цінності. Вони повільно і адаптивно змінюються в потрібному напрямку, щоб відчувати себе адекватним зміненій соціальній дійсності, і відчувати себе хорошим. І тоді змінюються інститути. Тому що абсолютно неможливо створити інститути в протиріччі з цінностями, які є у даного населення.
Тому, коли ми говоримо, що влада погана, і не хоче робити реформи, то потрібно розуміти – вона просто не може їх робити. Тому що, якщо для нас ці інститути чужі, то у влади немає можливості їх створювати. Вона може запозичувати їх механічно, але вони все одно будуть адаптовані, пристосовані і перекручені до повної неможливості так, щоб нам було зручно.
Свого часу соціологи в Росії проводили експерименти. Вони ставили гарний новий пивний ларьок, і буквально через кілька днів він весь був подряпаний, обляпаний. Це зовсім не необережність, це потреба цих людей привести цей ларьок у відповідність із звичним середовищем. Приблизно так все і відбувається. Тобто для того, щоб побудувати європейські інститути, ми повинні були поміняти цінності.
Про революцію
Я вважаю, що Майдан – це перелом в історії України. Майдан – це успішний епізод соціальної революції. Причому революція ця європейського покрою, тільки спізнилася на 200 років. Дуже важливо, що це не метафора, а чисто технологічне визначення. Тому що, якщо це революція, то звідси випливає дуже багато цікавих висновків. По-перше, це епізод, тому що всі європейські революції тривали дуже довго і мали багато епізодів. Французька революція почалася в 1789-му році, коли короля скинули, а закінчилася в 1870-му році. Революції тривали довго і мали багато епізодів.
На мій погляд, Українська буржуазна революція почалася в 1991-му році зі знищення соціалізму і соціалістичної системи господарства. Почалося це на абсолютно унікальний манер, бо всі європейські революції починалися з ініціативи певного шару людей, яким було тісно і неможливо жити, і вони хотіли реалізуватися якраз через свободу. Тоді вони скидали попередні влади – і новий лад ставав стійкішим. А ми отримали таку зміну соціального ладу ззовні.
Це була дивна революція, вона була безсуб’єктною. Не було шару, який був би в цьому зацікавлений. І 23 роки ми прожили не даремно – цей шар створювався, накопичувався, і саме він був ініціатором Майдану. Перше, що мені впало у вічі – люди на Майдані поводилися не як середні українці, а як типові європейці. Відповідальна співпраця і відповідальна свобода – це були їхні характеристики. Вони були пасіонарні. Їх розстрілюють, а вони не йдуть – це дуже сильна характеристика пасіонарності.
Зараз я скажу незвичайну річ. Путч і інтервенція – це типові показники справжньої революції. Це, можна сказати, сертифікат якості революції. Завжди консервативні країни-сусіди і консервативні люди в даній країні влаштовують такі речі. Я збирав всі ці характеристики істинності революції, і зрозумів, що виник шар, який нам і потрібен. Тому що меншість змінить пасивну більшість. У нас є вихід зі становища, у нас є можливість стати європейцями саме так. З мрії ми можемо перетворити цей процес у технологію. Тому що є люди, які готові це робити.
Звичайно, Майдан – тільки початок, це третій епізод революції, якщо вважати 2004-й рік. Але він далеко не остаточний, тому що нічого ще не зроблено з того, що робить революція. Не створені політичні проекти, не висунуті вожді, не змінилася більшість суспільства. Але все це тепер цілком реалістичне. Якщо я говорив, що не можна побудувати інститути, якщо цінності не засвоєні, то зараз, коли значна частина населення вже сповідує ці цінності, я вірю в те, що можна зробити інститути.
Про війну
Коли почалася війна, то я побачив, що у людей стрес не стільки через саму війну, скільки через повну невизначеність майбутнього. Це проникло у всі наші клітини, ми абсолютно не відчуваємо, яке майбутнє нас чекає. Звичайно, ми воюємо з країною, яка в 25 разів сильніша за нас, і начебто ми не можемо перемогти. Але я вам розповім про аналогії. На початку XX століття в Європі було шість великих імперій: Британська, Французька, Німецька, Австро-Угорська, Російська та Османська. Протягом XX століття дуже по-різному вони розпалися й зникли, включаючи Радянський Союз. З цих шести імперій чотири ніколи не намагалися відновитися. Це означає, що вони проробили над собою дуже серйозну роботу, адаптували свої цінності до реальності – і позбулися імперського синдрому. Єдина імперія, яка намагалася відновитися і стати ще більшою – це гітлерівська Німеччина. Вона була переможена, і переможці виконали над нею вельми принизливу роботу, але німці це пережили і більше, схоже, не хочуть стати імперією. Тепер в Європі ще одна спроба: свою імперію хоче відновити Росія.
Дійсно, якщо подивитися характеристики російського характеру, то він імперський. Але давайте поміркуємо. Якщо п’ять її сестер не зуміли стати імперіями і відмовилися від цього, то за аналогією у нас є підстави вважати, що історія не хоче більше імперій. Якщо ви воюєте проти історії, то у вас немає шансів. Причому співвідношення сил не грає ніякої ролі. Історія знайде спосіб їх зрівняти.
Я наведу два приклади. Франція воювала з Алжиром – там було таке ж співвідношення сил, як у нас з Росією. Якби я тоді приїхав в Алжир і сказав: «Хлопці, ви переможете», мене б підняли на сміх – ну як може Алжир перемогти Францію? Але він її переміг, тому що історія була проти Франції.
Другий епізод такий. У зеніті всесилля Іспанська імперія блищала, а з нею боролися Нідерланди. Здавалося б, ну які шанси можуть бути у маленьких Нідерландів в порівнянні з імперією, де був, наприклад, великий полководець герцог Альба? Але все одно вони виграли, все одно здобули незалежність, хоча для цього знадобилося 80 років.
Для мене це знижує невизначеність нашої ситуації з точки зору довгострокових планів. Звичайно, це не знижує невизначеність людських доль. Але ж не тільки своєю долею живе людина.