ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Невшанована пам'ять невідомих солдатів

У ніч з 19 на 20 червня 1940 р. Друга Піхотно-стрілецька дивізія війська польського в кількості 15 863 солдати під командуванням генерала Броніслава Пругара-Кетлінґа разом із 45 французьким корпусом та кілька сотнями цивільних перейшли французько-швайцарський кордон в кантоні Юра зі зброєю та кіньми, які ще залишилася у них після недавнього бою з німцями на території окупованої Франції. Велика маса війська– 41 869 вояків – була інтернована й роззброєна швайцарськими владами. Швайцарія, як відомо, під час Другої світової війни утримувала свій нейтралітет дуже гостро, коли це стосувалось політики, але не бізнесу. Тому влада не дуже раділа такій великій кількості діючого війська на своїй території, але з іншого боку мусила дотримуватись міжнародного права та конвенцій щодо інтернованих, учасницею яких також була. Друга Піхотно-стрілецька дивізія (2e Divisiond’InfanteriePolonaise) – велика частина Польських Збройних сил на Заході, стаціонувала та проходила вишкіл разом з французькою 3 Армією в роках 1939-1940. Також враз з 1 Дивізією гренадерів мали увійти в склад ХХ французького корпусу. Полковник Б. Пругар-Кетлінґ, що був підвищений у званні до генерала при командуванні дивізією, мав славу доброго вояка й раніше вже прославився у боях. Зокрема, у вересні 1939-го року він з 11-ю Карпатською дивізією 49-го Піхотного "Гуцульського" полку, що стаціонував у Коломиї, приніс вирішальну допомогу армії у бою під Перемишлем за оборону Львова. [caption id="attachment_43382" align="alignnone" width="640"] 49-й полк[/caption] Тоді отримав поразку німецький полк СС "Германія", що дало змогу польським підрозділам прорватися до Львова. Розгром підрозділів СС полку "Германія" сьогодні вважається одним з найбільших успіхів польських військ під час вересневої кампанії. До слова сказати, у 49-му Піхотному "Гуцульському" полку служило багато галичан, майже половина. Ось як згадує Пругар-Кетлінґ у своїх нотатках: "Усе значення бою 11-ї дп і перемоги належить 49-му полку піхоти та його командирові. Від початку бойових дій і до останньої секунди вони виявили себе в тактичному маневрі, особистій відвазі, що дуже позитивно вплинуло на полк, ставлячи його в ряд найкращих у дивізії; всі бої, проведені 49-м полком піхоти під командуванням Годали, були переможними для полку, а для німців обернулися поразками, з кривавими втратами на додачу". [caption id="attachment_43383" align="alignnone" width="640"] Генерал Пругар-Кетлінґ[/caption] Згадуючи про 1-й Гуцульський батальйон 49-го полку, він занотував: "Дорогою я зустрів частини 49-го пп, що відпочивали в затінку дерев. Це був підрозділ майора Літиньського – моя найкраща гвардія". Доля 49-го полку сумна: солдати, які залишилися живими, були взяті в полон Червоною армією "визволителів" та інтерновані до таборів, розстріляні в Катині або ж полонені німецькими окупантами. Кому вдалось здійснити втечу, продовжували боротьбу на Західному фронті. Добре відомо, що полонені солдати 49-го полку потрапили до армії генерала Владислава Андерса й через Іран дісталися до Італії. 3-тя дивізія Карпатських стрільців брала участь у штурмі на Монте-Кассіно та воювала на італійському фронті. Командиру Пругару-Кетлінґу вдалось уникнути полону, за деякими даними завдяки українським солдатам його переправили через Карпати до Угорщини стежками, контрольованими українськими повстанцями, а потім він дістався Франції, де командував польською дивізією, котра згодом була інтернована до Швайцарії до закінчення війни. З дослідження "Долі українців Війська Польського" Вікторії Дашко – молодшого наукового співробітника Сарненського історико-етнографічного музею, дізнаємося, що "на вересень 1939 р. у лавах Війська Польського воювало за різними оцінками від 150 до 200 тисяч українців. Найбільший відсоток був у піхотних та кавалерійських частинах. Зазвичай переважно всі офіцерські посади займали етнічні поляки. Українці були рядовими солдатами. Ті ж контрактні офіцери-українці, що служили у польських Збройних силах, мали значний військовий досвід, так як більшість з них були підстаршинами у військових формуваннях УНР. Однак, багато з них, розуміючи нелояльне ставлення з боку польського військового керівництва до українців, приховували власне українське походження. Багато українців загинули, або були поранені, 100 тисяч потрапили до німецького полону, 20 тисяч – до радянського. Частину солдат було звільнено, частина змогла втекти, велика частина була направлена на примусові роботи. Точна кількість полонених була відома лише Радянській владі. Історія польських жертв досліджується, і пам'ять цих жертв вшановується на дуже високому рівні. Щодо українських жертв сталінізму, то вони досі не перепоховані, багато з них залишились невідомими. Історик і журналіст О. Зінченко сказав в інтерв’ю українській службі Бі-Бі-Сі, що "поляки, очевидно, значно інтенсивніше опікуються цими питаннями. Вони, завдяки Катині, отримали певне щеплення у суспільній свідомості, бо для них пам'ять про їх предків, які загинули від сталінського режиму, це дійсно жива пам'ять". У польській дивізії інтернованих у Швайцарії за даними Комунікату Українського Червоного Хреста в Женеві було три тисячі українців, очевидно галичан, котрі служили у війську польському. Командир швайцарської армії генерал Генрі Гізен на зустрічі з командиром дивізії Пругаром-Кетлінґом дійшли згоди, що в разі нападу Гітлера на Швайцарію, польська дивізія мала б брати участь в оборонних боях. Та тим часом солдати були розміщені по спортивних залах, стодолах, а офіцерів розквартирували по приватних помешканнях. Навесні 1941 р. дивізія була розділена на декілька підрозділів, розкидана по таборах по цілій Швайцарії і скерована на фізичні роботи: будівля доріг в лісах і горах, будівництво мостів, очищення лісових теренів для рільництва. За п’ять років було збудовано 63 мости, 450 км доріг, викорчувано 1300 га лісу, було здобуто 1000 га цілини та видобуто 90 000 т матеріалу з шахт. По всій Швайцарії, так звані "Polenwege" ("Польські дороги") досі пригадують мешканцям про інтернованих поляків. Вони працювали по 8 – 9 годин на день й отримували один, а під кінець війни два франки за день. В перші роки спілкування з місцевим населенням, а особливо із швайцарськими жінками, було категорично заборонене. Хоча люди прийняли вояків дуже добре. Після закінчення війни в країні залишилося близько тисячі солдат з приводу своїх нових родин. До жовтня 1945 р. 316 швайцарок вийшло заміж, багато дітей також народилося поза шлюбом. Завдяки активній діяльності Українського Червоного Хреста, зокрема Євгенія Бачинського – церковного й політичного діяча, журналіста, видавця й дипломата, вдалося встановити контакти з українськими солдатами й почати допомогову акцію. Є. Бачинський, "Краківські вісті", 1940 р.: "У.Ч.X. в Женеві має зв’язки майже зі всіма таборами, де поміж поляками є інтерновані українці. Це була нелегка справа досягти контакту з нашими людьми, і навіть довідатися, де вони перебувають, бо вся влада по цих таборах, у руках польських старшин, при тому швайцарське командування почуває окрему нехіть сприяти "сепаратизмові". – А проте Комітет У.Ч.Х. досяг свого і в міру невеличких засланих "Обєднанням" і ін. запомог. орґанізаціями Злуч. Держав і Канади, поодиноких парохій і приватних осіб діє, що може. Комітет УЧX в Женеві, що, до речі, складається в більшості з приятелів України, швайцарців, листується з численними інтернованими окремих таборів, висилає потребуючим білля, взуття, мило, тютюн та українські книжки. Комітет також відшукує родини окремих інтернованих у Франції і на теренах прилучених до Совітів, або Німеччини, а так само і на заокеанській еміґрації. У.Ч.X. в Женеві має численні подяки і надзвичайно цікаві листи від наших інтернованих з описом іноді дуже наївним і жалісним малоосвічених людей, але повних національного завзяття. Іноді ці листи містять законспіровані від польської цензури скарги про ріжного роду шикани, обвинувачення та погрози з боку поляків". Інтерновані – це не полонені й за колючим дротом не сиділи. Мали дозволи ходити на відстані до 5 км, пізніше було дозволено відвідувати Служби Божі разом з місцевими мешканцями. Активно займалися спортом, влаштовували культурні заходи, був створений військовий театр "Марина", який до кінця війни представив 140 вистав, близько 700 солдатів закінчили школу чи отримали вищу освіту в університетах Швайцарії в обмін за фізичну працю для швайцарської господарки. Згодом представники УЧХ мали змогу відвідувати своїх земляків. Окрім Є. Бачинського, місію допомоги інтернованим українцям взяли на себе о. Мирослав Любачівський, який перебував на той час два роки у Швайцарії, як наставник українських греко-католицьких семінаристів з Америки, пастор-реформатор Теодор Бурко та професор Омелян Нижанківський, композитор й громадський діяч. "Комітет У. Ч. Х. в Женеві прив’язує велику вагу щодо постачання українських книжок для інтернованих. На щастя п. Євген Бачинський, що мешкає в Швайцарії від 30 років має величезну бібліотеку і велике число українських книжок, якими обдаровує інтернованих. Але це краплина в морі! Треба ще багато книжок, головно з красного письменства і в цій справі Комітет вже звернувся до Українського Видавництва у Кракові". У травні 1945 р. після закінчення війни інтернованих солдатів було евакуйовано зі Швайцарії до Франції, де вони очікували демобілізації. Швайцарський уряд, як і альянти, визнали комуністів за легальну владу у Польщі. Б. Пругар-Кетлінґ з частиною солдатів повернувся на Батьківщину, решта виїхала до Сполучених Штатів та Великої Британії, подалі від радянських "визволителів". Частина інтернованих приєдналася до повстанських загонів Опору в Італії, Франції, Бельгії та інших країнах. Достеменно відомо, що влітку 1944 р. у Центральній та Південно-Західній Франції діяли численні партизанські групи, до яких входило чимало українців, що вирвалися з розташованих у Швайцарії таборів для інтернованих після поразки республіканців в Іспанії. [caption id="attachment_43388" align="alignnone" width="641"] Солдатам. які боролися за вільну Польщу, інтернованим у Швайцарії.[/caption] "StradadeiPolacchi" – так називають лісову дорогу через невисоку гору місцеві мешканці невеличкого села Арценьйо в кантоні Тічіно. Майже кілометр добротної, вузької й звивистої дороги потрібно було видовбати в твердому граніті. На одній із скель велике кольорове зображення польського герба – білого орла на червоному тлі, поруч встановлена у 1995 р. металева табличка, на якій пише італійською та польською мовами: "Ця дорога була збудована під час Другої світової війни польськими солдатами, інтернованими в Швайцарії". Прогулюючись польською дорогою, мається дивне відчуття, виникає запитання, а скільки рук українських вояків, наших галичан тут працювало?.. У відповідь біля польського орла хочеться повісити й маленький синьо-жовтий прапорець. Долі українців у Війську польському, у Рухах Опору німецьким окупантам в країнах Західної Європи досі достатньо не висвітлені істориками. Надто багато білих плям та запитань без відповідей ще залишається. Сподіваємось, що все ж ми отримаємо ті відповіді й матимемо змогу достойно вшановувати пам'ять наших земляків. Ірина МИХАЛКІВ-ВИННИК Читайте також: Понад 500 років тому Коломия вже була на європейських мапах