ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Неканонічний Франко. "Орфеївці" перевершили себе вчорашніх у виставі про коханих жінок Каменяра. ФОТО

Таки варто не лінькуватися і час від часу переглядати мистецькі доробки відомих тобі артистів, малярів, гуртів. Варто хоча б з того огляду, щоб піддати ревізії сформовану раніше думку, перевірити власні оціночні судження. Бо іноді ті судження можуть виявитися хибними. До свого сорому мушу визнати, що мої законсервовані судження про коломийський театр поезії "Орфей" якраз потрапили в категорію "хибні". Востаннє я дивився роботи "орфеївців" ще за життя засновника цього театру Сергія Козлова. Чесно кажучи, не був захоплений, хоч на сторінках місцевої преси стримано хвалив. Просто, як трапляється у таких випадках, - не хотілося нікого ображати, тим більше - аматорів. Замилуваний у стару радянську школу поетичної декламації, Козлов ставив акценти на пафос, на риторику читання вірша. Він не відчував півтонів. Слухаєш зі сцени вірш якогось українського класика і думаєш не про зміст, навіть не про класика, а про уроки літератури в школі. Душа залишалася німою. Днями ж довелося подивитися поетичну виставу театру "Орфей" про Івана Франка і його любовні терзання... Це вже цілком новий театр! Це вже цілком новий Франко! Без патетики і надимання грудей. Без канонізації. У постановці задіяні також танцюристи ансамблю "Сварга" під орудою заслуженої діячки мистецтв Мирослави Воротняк. Керівничка театру Ксеня Гаращук навчила своїх юних читців бути не тупо читцями-декламаторами (власне, декламація в її звичному народницькому прояві все зіпсувала б), а - бути артистами. І тут слід уже говорити про режисуру. Режисерка цієї вистави, вона ж балетмейстер - Мирослава Воротняк. Самі танцювальні рухи - стержень постановки. Танець, плюс слово, плюс музика - три родзинки вистави. Артисти не читали вірші класика, а проживали їх. А прочитати виразно рядок і прожити рядок - речі, цілком протилежні. Навіть, коли зриваєшся на крик. Головне, аби не було фальші. Це вже називається мистецтвом. Майже всі артисти варті відзначення. Особливого респекту заслуговує граціозна Юля Воротняк (і зовсім не тому, що вона донька режисерки вистави). В своєму лебедино-білому вбранні дівчина вимальовувала за допомогою танцю якийсь такий незаплямований образ чи то ІДЕАЛУ, чи то недосяжної МРІЇ за ідеалом, чи то УЯВУ самого Франка про непорочну чистоту своїх помислів. Кожен глядач по-своєму трактує сценічний образ Юлі. Боюся перехвалити постановку, тому таки кину ложку дьогтю: за задумом, вистава закінчується на позитиві. Героям, особливо, головним, слід було виборсатися з тенет зажури, важких дум і завершити дійство мажорним акордом - в очах, у жестах, у танці. Але - не біда. Вистава дихає, - це головне.. АВТОР: Андрій МАЛАЩУК ФОТО: Андрій КАНЯ