Напередодні другої річниці трагічних подій на Майдані ми публікуємо серію есеїв: спогадів, роздумів, особистих переживань Революції Гідності. Автори цих текстів — студенти молодших курсів Українського католицького університету та Львівської семінарії: майбутні богослови та священики. Їхні слова щирі та справжні — такі ж, якою була наша із вами революція. Майдан змінив кожного з нас. Ми стали єдиними. Цього я раніше не відчував. Я дістав запал на все життя. Той Майдан зарядив мою «батарею», якої вистачить ще надовго. Пам’ятаю кожну  дрібничку, яка зробила мене кращим. Майдан став спільнотою. Бо тільки в спільноті кожен, як брат, і його життя для тебе більш цінне, ніж твоє. Ми підносили вогники своїх стільникових телефонів до неба. Уся ця картина нагадувала про те, що поодинці нам важко і ми ледь помітні, але якщо єднаємося, то можемо багато. Ми стаємо сильні. Адже стоїмо не кожен сам за себе, а один за одного. Майдан сповнив мене натхненням, зробив ще більш свідомим громадянином своєї держави. Я відчув свою цінність як особистості, яка не є помітною в натовпі, але за плодами своїх дій. Я відчув приємність праці. І працював не для того, щоб заробити чи вижити, а щоб було добре, зручно і приємно тому, хто поряд зі мною. Я думав про кожного, бо всі думали про мене. Я відчув задоволення від життя. Схожого шукав уже довго. І ось знайшов. Вразила щирість людей, які ставились до мене, як до дорогого і дуже добре знаного друга. Це і була любов. Мене цінували за те, що я просто є, а не за те, що я маю. На Майдані люди досить швидко самоорганізовувалися. За короткий термін була створена міні-держава, в якій усі рівні. Усі працювали. Це начебто великий мурашник. Тут я відпочив душею. Бути в атмосфері єдності і любові стало цінним для мене. Не хотів іти від цих людей. Я став єдиним цілим з ними. І важко було їх покидати. Щодня надзвонював новим друзям, які залишилися там. Ми хотіли перемоги, але не хотіли, щоб закінчувався Майдан. Не хотіли, щоб розходилися вже рідні люди. Хотілося, щоб той Майдан тривав вічно. Однак та ейфорія тривала недовго. Побачивши жахливі світлини вбитих людей, я не міг зрозуміти, що відчуваю. Невже їх повбивали за їхні бажання, за їхні усмішки, за їхню щирість і справжність? Я не хотів вірити у це жахіття. Потім картав себе, чому не був того дня біля них. Довго ходив з думкою про це. Тоді не міг розгледіти усмішки чи радості також в інших людей. Відчуття пригніченості огорнуло всіх. Жертви стали прикладом для наслідування. Закарбовані вони назавжди в кожному. Тепер я відчуваю обов’язок перед Сотнею творити кращу державу. Вкласти в неї максимум себе. Віддатися тілом і душею. Я повинен виправдати надію, яку на мене поклали воїни за майбутнє. Я мушу стати кращим, ніж був до того, не маю морального права зробити найменший крок назад. Ми з ними почали цю справу, та, на жаль, продовжуємо без них. Але з пам’яттю про них треба іти вперед. Не гайнувати днів. Не марнувати їхньої жертви. Віддати їм належне. І цим належним є істинна воля й омріяна держава. Тільки своїми діями задля кращого майбутнього я зможу гідно віддячити їм за те, що зараз вільний. Я хочу нести їхню ідею далі, за них. Вони постраждали за спільний інтерес, тепер ми втілимо той інтерес, який вони захистили своїм тілом. Той вогонь, який вони розпалили в наших душах і свідомості, не згасне, допоки серце не перестане вистукувати свої життєдайні ритми. Юрій Ганчук, семінарист 1 курсу Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УКГЦ