Скільки б не було охочих до президентства, а вийдуть у другий тур виборів лише двоє. Серед цих двох, якщо я вартую чогось як провидець, буде чинний президент. А далі як уже карта ляже, в якій послідовності розташуються небесні світила. Життя непередбачуване, людина не знає, що трапиться з нею до сьогоднішнього вечора, не те щоб мати впевненість у результатах голосування далекого поки що 21 квітня.
Правда, якщо дослухатися не так до професійних соціологів, як до майбутніх виборців здебільшого пенсійного віку чи то в коломийських поліклінічних коридорах, чи в салонах пасажирських маршруток, чи в будь-якому іншому місці, — другий тур дасться Петрові Олексійовичу нелегко. Критики на адресу чинного президента лунає достатньо, щоб зрозуміти — до всенародної любові тут далекувато.
Чи варто в такому разі прогнозувати вихід у другий тур? — спитаєте. Думаю, все ж варто. Багато з тих, кого я вважаю серйозними й відповідальними громадянами і в кого цікавлюся їхнім баченням ситуації, закінчують розмову приблизно так: "Хоч там і з кадровою політикою не все гаразд, і в "сліпий траст" навряд чи хтось вірить, а доведеться обирати Порошенка, кандидатура наразі найприйнятніша".
Це висновки звичайних моїх знайомих, читач може на них зважати або не зважати. Однак навряд чи варто не дослухатися до того, що каже, наприклад, Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького університету. Коли він засновував Українську Гельсінську групу, багатенько теперішніх різко критично налаштованих наших місцевих політиканів обмірковували, як би поцупити що-небудь з рідного заводу чи колгоспу. І коли цей чоловік покутував за свою відвагу на засланні в Казахстані, у більшості з нас бракувало духу сказати радянській владі своє "фе".
Отже, Маринович за те, щоб залишити президента на другий термін. Яка мотивація? Порошенко довів на ділі, що вміє дбати про безпеку держави. А що може бути важливіше, ніж безпека? Буде держава, нехай і не ідеальна, — за найближчих п’ять-десять років і корупцію, дивись, поборемо, і верховенство права встановимо. А де вона є в світі, ідеальна держава? У Франції з її "жовтими жилетами"? Чи навіть в Англії? Крім того, Порошенко — успішний дипломат, що також немаловажне. Відчутно сприяв відродженню історичного українського православ’я в єдності з Матір’ю-Церквою Константинополя. Та це для нас, політв’язнів епохи Щербицького, підсумовує Маринович, було недосяжною мрією!
Такої ж думки, як відомий правозахисник, народні артисти України Ада Роговцева, Тарас Петриненко, Тарас Чубай, колишній народний депутат Ярослав Кендзьор, поет-дисидент Ігор Калинець, письменники і дипломати Дмитро Павличко, Юрій Щербак… Павличко навіть вірш з цього приводу написав:
"Впаде залізо, люди, многолезне,
Все подолає правда і любов.
І нація в огнях війни воскресне.
Я йду з тобою, Петре. Йду з тобов".
Алюзія, як сказали б, напевно, літературні критики, віддає надмірним возвеличенням, проте будемо вірити, що від щирого серця.
Або думка ще однієї непересічної особистості, якою є, без сумніву, академік Ігор Юхновський. Прикро, наперед зауважу, подавати її тут, одначе якщо свобода слова, то для всіх без винятку. Що ж такого неприємного каже патріарх? Що витворився останнім часом новий український люмпен, який вічно плаче і всюди краде. Тому змінювати потрібно не систему, змінюватися повинен народ. Бо хто створює систему, як не сам народ? Бо хіба влада — це не сам народ?
Яка, додам від себе, з народу-то виходить, але вже ніколи до нього не повертається…
АВТОР: Дмитро Карп’як