Додому Новини Суспільство На Прикарпатті дві сестри два роки не виходять з дому: природні потреби...

На Прикарпатті дві сестри два роки не виходять з дому: природні потреби справляють просто у хаті. ФОТО

0
Поділитися

У Калуші дві молоді дівчини вже близько двох років не виходять із дому. Вони занедбали себе, будинок та господарство довкола нього. А останнім часом — ще і почали залякувати матір, яка, попри все, доглядає за ними, приносить їжу та ділиться пенсією. Через агресію власних дітей жінка змушена ночувати надворі та по сараях. Звертатися за допомогою — боїться, хоча і не виключає, що допомога її родині таки потрібна. Та чи прийде допомога сама?

Підгірки — не просто окремий мікрорайон Калуша. Колись це було окреме село, мешканці якого знаються, ходять до однієї церкви, школи, клубу… Сусіди знають проблеми одні одних. Знають і про нелегку долю Лідії, яка прожила непрості роки з чоловіком-п’яницею, терпіла побої та знущання.

Про це пишуть “Вікна“.

Два роки тому чоловік помер. Жінка залишилася з двома дорослими доньками, отримувала вже пенсію і, здавалося б, мало стати спокійніше. Проте, поступово її дівчата перетворилися у відлюдниць. Вони не виходять із дому, не намагаються працювати ні на роботі, ні біля хати. З розваг — телевізор. З їжі — крупи, картопля, хліб та те, на що вистачає маминої невеликої пенсії.

Побачити дівчат надворі, розповідають сусіди, — велика рідкість. Проте, побачивши, можна вжахнутися: нерозчесане волосся, яке збилося у клубок; почорнілі нігті, зблідле до жовтизни обличчя, старе брудне лахміття замість одягу… Довершує картину неприємний разючий запах, від якого голова йде обертом.

Сусіди розповідають: дівчата, 27-річна Галя і 30-річна Віра, не миються, не розчісуються, а природні потреби справляють просто у хаті. Старша не виходить із будинку взагалі. Меншу лише зрідка можна помітити на подвір’ї.

Сусіди розповідають:

“Віра вчилася разом із моєю донькою у школі. Вони були нормальні дівчата. Я не знаю, що мало статися, щоб вони так себе запустили. Вони не лише у школі вчилися. Обидві закінчили училище. Віра років десять тому працювала навіть у якомусь кафе чи колибі у селі Вістова. Замкнулися вони після того, як помер їхній батько”.

Жінки зізнаються, що, поки дівчата просто не виходили з дому, на них мало хто звертав увагу. Але останнім часом почастішали випадки, що сестри не пускають до хати рідну матір і навіть б’ють її. Жінка змушена ночувати на подвір’ї, у сараї чи десь у родичів. При цьому — вона залишається єдиним годувальником родини.

Дерев’яний будинок, у якому мешкає ця родина, — старий і занедбаний. Дах, найімовірніше, протікає та пропускає холод. Похмурі вікна “прикрашає” старий обдертий тюль та… ковдра. Замість замків на дверях — старі клямки. На подвір’ї — купи брухту, дров та непотребу. Все заросле травою і бур’янами. У квітнику — одинокі здичавілі квіти. У саду — старі згорблені дерева. Поруч — засаджений картоплею город.

“Вікнам” вдалося поспілкуватися з мамою дівчат. Жінка у всьому звинувачує покійного чоловіка:

“Він пив, бив їх і мене… З того і почалося все”.

Лідія, проте, стверджує, що менша донька виходить у люди. Навіть до магазину ходить за потреби. Старша, каже, вдома дивиться телевізор і спить:

“Я хіба їх закриваю? Навпаки — жену їх з хати! Вони не хочуть ніде іти. Телевізор дивляться. Я пенсію ділю на трьох. Вони мають свої гроші. А як треба щось купити, то мене посилають, або менша йде. Яка нам допомога потрібна? Вони не пустять нікого до хати, двері защіпають. Не пускають навіть моїх сестер. Не пустять вони ніякого лікаря!”

Сусіди, проте, у дивацтві дівчат звинувачують не лише її покійного чоловіка, а і саму матір. Вона начебто ходить до однієї з релігійних організацій, що діють у місті. До якої саме — сусіди не знають, а Лідія — не каже. Принаджувала туди і дівчат.

Ще одна мешканка вулиці розповідає:

“Кілька років тому до Віри залицявся хлопець, але мама була проти і не дозволяла їм бачитися, хотіла, щоб донька знайшла чоловіка у секті, до якої вона ходить. Хлопець ходити перестав, а Віра, можливо, і на фоні цих переживань, замкнулася”.

“Вікнам” вдалося зустрітися і з самими дівчатами-відлюдницями. Точніше — однією з них — Вірою. Надвір вона не вийшла. Розмовляли через поріг. Дівчина запевнила, що у них — все гаразд. Свій день описала коротко: зранку встаємо, їмо та й спимо вдень трохи, а трохи дивимося телевізор. Далі — додала:

“Чим нам допомогти можна? Та ви подивіться на нашу хату: ні вікон, ні дверей добрих. Все старе, все руйнується. Грошей не вистачає маминих. Ціни на все дорогі. Хата навіть не переписана. Вона за документами ще на вулиці Леніна знаходиться, хоча цю вулицю давно перейменували”.

Поговорити вона вийшла босоніж, вбрана у кілька пар обдертих штанів, якусь стару куфайку. Чи то на спині, чи то на шиї було видно ще червону хустку та клоччя — замість волосся. Дівчина ззовні схожа на мерця, проте, говорить — свідомо та логічно. Якби не зовнішній вигляд, то з розмови могло б скластися цілком позитивне враження.