Додому Авторські колонки Менше хамства — більше панства

Менше хамства — більше панства

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Не думаю, що в масі своїй ми були готові до державної незалежності. Ніяк не зітреться в моїй пам’яті середина 1990-их, довжелезна черга в банківському відділенні на вул. Богуна за папірцями, названими чомусь не як у Росії – ваучерами, а майновими сертифікатами. Хоча суті це не змінювало, і російський цар, учорашній комуністичний бонза, й український цар, учорашній комуністичний бонза, переконували нас у тому, що ці папірці – правдиві шматки власності держави. А в нас не вистачило глузду просто вийти на вулиці й влаштувати з цих нікчемних папірців гігантське полум’я. Чому ж тепер обурюватися казковим багатствам олігархів? Ми ж самі, якщо глянути в корінь, їх випестували, своїми руками. Властиво, головами…

Тоді, на початках 1990-их, майже всі ми належали до стану бідних і голодних. Геть чисто як та Маланка в Коцюбинського: «Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві». Тож можу зрозуміти злобу, з якою перемелювали мої кісточки в гастрономі дві жінки у відповідь на мою просьбу не звертатися до мене за статевою ознакою: «мужчина». «Ти дивися, – явно не схвалювали вони просьбу, – хоче, аби його називали паном!» Розумію також здивування одного поважного коломийського лікаря: «То ви що, навіть санітарку будете тепер називати в газеті панею?»

Don Yapon

Слова «пан», «аристократ» за радянської влади мали зневажливе, знущальне значення. Та що там радянська влада. У сарсельській Енциклопедії українознавства гасла АРИСТОКРАТІЯ теж немає! Хоча творили її, цю енциклопедію, правдиві аристократи, такі як гетьманець, автор «Людей старої України» Ол. Оглоблин. Усіх цих Острозьких, Збаразьких, Чарторийських, Корецьких, Вишневецьких ми безборонно віддали полякам. Оскільки ж природа не терпить пустоти, у 19 сторіччі пробили собі дорогу кандидати на нову аристократію з тоді ще майже не торканого, як зауважив професор Юрій Шевельов, огрому сільської цілини. Ось їхні прізвища: Чикаленки, Терещенки, Симиренки, Алчевські…

Різноманітні соціальні катастрофи, початком яких на Великій Україні можна вважати 1902 рік, загасили і цей вогник. Після цілої низки революцій – центрорадської, петлюрівської, холодноярської, гуляйпільської, не кажучи вже про денікінську, муравйовську, польську, – Довженкові залишилося зняти «Україну в огні». І сліду пожарищ від панських садиб не лишилося. Від Вавилону, Пальміри чи там Риму лишилося, а від наших аристократів – анічогісінько. Ми ще й пишалися зруйнованим, придумували нові радянські прислів’я: як мріяв Шевченко, так і сталось, на Україні й сліду панського не зосталось…

Нині нам, кажучи грубо, але правдиво, треба робити з хама пана. Згаданий уже Шевельов, один з найрізкіших критиків української провінційності, розтлумачував цю приказку – з хама пана не зробиш – як нездатність затурканої, пригнобленої всілякими негараздами людини піднятися до високого інтелектуального рівня, мислити творчо, нестандартно. «Картаґена нашої провінційности мусить бути зруйнована!» – не втомлювався закликати він з далекого Нью-Йорка. І «тепер, після кількох зустрічей з живою Україною, – робив невтішний висновок професор, – я не бачу причин перекреслити це гасло. Ми хворі на ті самі хвороби».

Тому нічого нам не залишається, як лікуватися. Становище, хочеться вірити, не таке й безнадійне, як було ще на початках 1990-их, деякі симптоми вказують на те, що одужання, нехай і повільне, все ж відбувається. Таким симптомом можна вважати діяльність Клубу коломийців (хоча останнім часом про нього щось не чути). Таким симптомом можна вважати й кожен публічний виступ із осудом колишніх актів дикунства, із назвами причинників дикунств. Коломия, як і вся Галичина, давно позбулася вулиць, названих на честь цих причинників, постаментів комуністичних ідолів. Процес, означений як декомунізація, набирає нині сили і в наших східних братів. На жаль, це дуже довгий шлях, ідеться тут не про повернення до минулого. Поміщицькі садиби, які служили осередками культури, не відродяться з попелу. І обмежені люди – а таких вистачає в кожній громаді – не стануть творчими особистостями. Ідеться про те, щоб ми були різними. Різними й іншими – супроти минулого. Відроджуючи при цьому на засадах різності й нерівності спаплюжене марксистами класове суспільство.

Дмитро КАРП’ЯК