Додому Новини Медсестра з Коломиї, яка допомагає пораненим в АТО: “Я б не сказала,...

Медсестра з Коломиї, яка допомагає пораненим в АТО: “Я б не сказала, що аж така смілива”. ФОТО

0
Поділитися
“Я б не сказала, що аж така смілива”, — відповіла пані Галина на моє запитання, як їй вдалося подолати страх. Воно було не випадковим. Адже жінка, з якою наразі розмовляв за столиком в одному з коломийських кафе, була на Майдані саме в той момент, коли спалили Будинок профспілок, другий раз — коли яничари Януковича напали на “Український дім”.
А незадовго до нашої зустрічі повернулася з війни, куди поїхала добровольцем. І, як довідався пізніше, знову збирається у зону АТО в такому ж статусі, бо за віком на контракт її не беруть.
Вкотре переконуєшся, що можемо перемогти навіть чисельнішого і краще озброєного ворога, але наша внутрішня бюрократія і недолугі чиновники безсмертні. Та, на щастя, є й такі люди, як Галина Гаращук.

Майдан

З нею познайомився випадково, хоча давно вже не вірю у випадковості. Переконаний: на все — воля Божа.

Don Yapon

Отож, перебуваючи у відрядженні в Коломиї, зайшов до одного з тамтешніх кафе, котре облюбував ще під час попередніх поїздок до цього міста.

В той момент виявився там єдиним відвідувачем і молоденька симпатична барменша залюбки долучилась до розмови, під час  якої показала мені в своєму смартфоні фото також симпатичної моложавої жінки у військовому однострої, бронежилеті та шоломі.

Це моя бабуся в АТО, — дівча явно цим пишалося. — Вона медсестра”.

З’ясувалося, що “бабуся” ось-ось має зайти до кафе. Тож, замовивши ще одну каву, благословив свою журналістську удачу.

Галина Гаращук — медсестра, основне місце роботи якої — Коломийська центральна районна лікарня, на жаль, виявилася не багато­слівною.

— З чого все почалося? — на мить задумалася. — Ну, мабуть, з того, що в одній із телевізійних передач про події на Майдані бігучим рядком повідомлялося, що там потрібні медики. Отож взяла на роботі відпустку за власний рахунок, бо ж ніхто просто так туди не відпускав. Навіть погрожували звільненням. Діти, чоловік були проти того, щоби я їхала на Майдан, але стримати мене не могли. Загальні враження від перебування там? Все чорне, все в диму, холод. Роботи було багато. Люди на Майдані були різного віку, з різними захворюваннями, а ще додайте постійне перебування на вулиці в мороз. Ну і, звісно, чимало  постраждалих внаслідок зіткнень з “Беркутом”. Багато було випадків отруєння газом, осколкових поранень. Якось довелося робити операцію з видалення ока.

Про Майдан пані Галина згадує фрагментарно. Скажімо, як після спалення Будинку профспілок їхній медпункт розташувався в бібліотеці на вул. Грушевського, неподалік стадіону імені В. Лобановського. Старовинна споруда пережила не одну війну. В бібліотеці зберігалися цінні видання, і біля медиків постійно чергували двоє її співробітників, спостерігаючи за дотриманням відповідних температурного режиму, вологості, аби раритети не зіпсувалися.

— Йдеш у туалет — перед дверима напис:”Світло не вмикати”. Вікна були зафарбовані, щоби зна­двору не було видно, що тут робиться, — згадує моя співрозмовниця. До речі, їй з колегами доводилося не тільки медичну допомогу надавати, а й, наприклад, зводити барикади, зокрема, на Хрещатику. Набивали усім, чим тільки можна, мішки, з яких потім робили загорожу.

А в моменти, коли не було поранених, пані Галина ходила на барикади і роздавала “майданівцям” піґулки від різних хвороб, вітаміни для профілактики.

— Якось приїхали син з донькою, — розповідає пані Галина. — Повела їх до нашого коломийського намету, щоправда, я в ньому не жила. Навколо все було покрито льодом, ми з дітьми скололи його перед наметом, все гарно розчистили. Та виявилося, що даремно старалися. Хтось мені зауважив, що коли нападуть “беркутівці”, їм легше буде пройти по сухому, не будуть ковзатися. Ми з донькою потім пішли вверх вулицею Інститутською до місця, де вже був “Беркут”. На відстані якогось кроку від нього стояли наші хлопці. Хоча й було холодно, вони трималися добре. Жартували, співали колядки. “Беркутівці”, натомість, виглядали похмуро, озлоблено. Хтось із них вигукнув щось в’їдливе в наш бік. Наші відповіли, ситуація почала загострюватися. Я тоді кажу: “Подивіться, які вони нещасні, бідні, змерзлі. Мабуть, їх примушують тут стояти”.  І чую голос позаду: “Чекайте, чекайте, як вони підуть на вас, побачите, які вони бідні”. Ті слова справдилися в ту саму ніч, коли почалася зачистка Майдану.

Та попри всі труднощі і небезпеки, бо, як відомо, “пси Янека” стріляли навіть у медиків, котрі намагалися надати допомогу пораненим “майданівцям”, Галина Гаращук щасливо повернулася додому.

Війна

— А як ви потрапили на війну? Знаю, що з початком бойових дій на сході медики-“майданівці” організували добровольчий медичний батальйон і, по суті, прямо з Майдану відправилися на фронт.

— Я взагалі не мала наміру їхати на схід, бо знаю, що там чимало місцевих тяжіють до Росії. Але, знову ж таки, раз у раз чула, що на фронті не вистачає медиків. Наші бійці даремно гинуть, не отримавши вчасно відповідної допомоги. Тож зібралася і пішла. Традиційно чоловік, діти і навіть внуки були проти. Але я вже прийняла рішення. За віком, як уже казала, на контракт мене не взяли, тож поїхала добровольцем. Хочу це підкреслити, бо дехто за спиною почав шпильки пускати, мовляв, поїхала гроші заробляти. Ні, ніяких грошей мені там не пропонували. Щоправда, на роботі на час теперішнього відрядження оклад зберігся. Власне, я їхала туди лише на місяць, але мене попросили залишитися ще, так що повернулася додому аж 3 травня, а виїхала з Коломиї наприкінці лютого.

Я поїхала до 1-го добровольчого шпиталю ім. Пирогова. Спершу сказали, що буду при лікарні. Але я дуже “везуча”, тож мене кинули в третій батальйон 30-ї бригади, яка стояла між Волновахою і Маріуполем.

Видали бронежилет, рацію. Все це мало постійно бути коло мене, рація включена і за кодовим словом, наприклад, “град”, котре означало, що нас обстрілюють, одягаєш шолом, бронежилет, береш велику сумку з медикаментами і — в укриття. Ми, медики, мали ще окреме кодове слово, коли нас викликали на виїзд за пораненими.

Жила при штабі батальйону, котрий був розташований лише за чотири кілометри  від передової в так званій “червоній зоні”. Умови були як на війні. Та я не скаржилася, бо знала, куди їхала. Серед медиків, крім мене, добровольцями ще були наша лікар з Нікополя і водій з Києва. Всі інші — контрактники.

— Багато поранених пройшло через ваші руки?

— Конкретно не можу сказати, але багато. З контузіями, осколковими чи кульовими пораненнями. Багатьох шили прямо в нас, і жодного разу не було загноєння. Наша лікар просто супер. Тяжчих возили до Волновахи. Їхати доводилося попри розбиту війною Богданівку, інші села. Якось забрали поранених із передової, в тому числі бійця, якому одна куля потрапила в таз, друга застряла в хребті, ще й у кишківнику півтора літра крові було. Його негайно прооперували і зранку “вертушкою” відправили з Волновахи до Дніпра.

Ходять чутки, що в нас приховують реальні втрати. Точно не пригадую, на якому телеканалі в прямому ефірі якийсь “фахівець” заявив, що кожен третій з поранених помирає.

— Я такого не чула. Отой боєць, котрого відвезли до Дніпра, вижив. Може, залишиться інвалідом, але житиме.

— Яке у вас загалом враження від війни?

— Я дещо розчарована. Як на мене, мало б бути не так. Не знаю як, але не так. Наведу такий приклад. Перш ніж потрапити до штабу батальйону, я приїхала в село Гранітне. Поряд з ним протікає річка з такою цікавою литовською назвою, Кальміус, здається. На другому березі ріки розташоване вже “сепарське” село. На перший погляд, потрапити туди неможливо, бо міст  замінований. Але, як розповів старшина, котрий водив нас по блокпостах, в іншому місці є звичайна підвісна кладка, якою місцеві ходять до тих “сепарів”, бо одні там працюють, другі мають батьків. Відповідно й звідти навідуються “гості”. Я неабияк здивувалася: що це за війна така, коли можна ходити туди-сюди?

— Знаєте, багатьом це також не зрозуміло. Побутує думка, щоби сказати тим сепарам, аби вони забиралися до Росії, інакше просто зрівняти там усе з землею. Згадаймо, наприклад, як москалі свого часу майже дощенту зруйнували Грозний, щоби подолати опір чеченських патріотів. і, підкреслюю, то аж ніяк не російська земля. Під час нападу на Грузію бомбардували й обстрілювали мирні грузинські міста та села. Нині гатять по наших населених пунктах, де навіть українських військових немає, по цивільних об’єктах життєзабезпечення, щоби ускладнити людям життя. Тож чому ми не можемо вдатися до адекватної відповіді?

— Щиро кажучи, десь поділяю цю думку.

— А вам не страшно було виїжджати на передову? Чув, що “носітєлі руського міра”, для яких, як відомо, немає нічого святого, а на Женевську конвенцію їм взагалі начхати, особливо полюють на медиків, щоби залишити наших бійців без допомоги.

— Коли забирали тих бійців, про яких вже згадувала, мене попередили, щоби не стояла на відкритій місцевості, щоб десь сховалася або постійно ходила, бо так снайперу важче прицілитися.

— А як вам вдавалося долати страх, адже в стількох екстремальних ситуаціях побували?

— Його, мабуть, і не було. Хоча не сказала б, що я аж така смілива жінка. Пригадую один випадок з Майдану. Ми тоді розташувалися в КМДА, бо “профспілки” вже були спалені, “Український дім” захопили. І надійшла інформація, що з боку Василькова до Києва прорвалися 40 “ікарусів” з “Беркутом”, котрий буде розганяти Майдан. До нас прийшов якийсь чоловік, зібрав усіх в коло і попередив, що будуть закидати світло-шумовими гранатами, котрі в приміщенні мають посилену дію. Будуть тріскати барабанні перетинки, з вух може піти кров, тож  найкраще вибігти на вулицю. Ми запитали, що робити з пораненими? “Відтягніть їх десь убік, прикрийте чимось, а самі тікайте, бо життя одне”, — відповів чоловік. Ось тоді в мене й забігали “мурашки” по шкірі. Подумала: може, це вже моя остання ніч.

Слава Україні!

Галина Гаращук наприкінці літа знову збирається на війну. Вже й квитки купила. Що її туди тягне?

Мені вдалося довідатися, що прізвище Гаращуків відоме і шановане в Коломиї. В родині пані Галини було чимало патріотів, котрі в минулі часи боролися за волю України, і моя співрозмовниця також не цурається цього.

— Так, я патріотка, — погоджується зі мною. — Я люблю свою країну. Адже вона така гарна, мова, як-то кажуть, солов’їна і люди, попри все, теж гарні. Хочу, щоб ми усі спокійно жили на своїй землі, щоби наші люди не виїжджали за кордон у пошуках кращої долі.

Але, міркую, вчинками пані Галини рухає не тільки патріотизм. Багато хто любить Україну, та не всі їдуть на фронт. Ще під час нашої розмови визначив, що характер у цієї жінки, як криця. Прийнявши рішення, вже від свого не відступає. Та в процесі роботи над інтерв’ю звернув увагу на ще один нюанс: в обох випадках — і на Майдан, і на війну — її спонукала поїхати одна, можна сказати, кодова фраза: “Потрібні медики”.

І, знову ж таки, представників цієї професії у нас багато, а скільки зголосилося на фронт? Зрештою, ми й у мирному житті знаємо, що далеко не всі, хто дав клятву Гіппократа, її виконують.

А пані Галина віддана своєму покликанню, встигнувши водночас і трьох дітей виховати, і внуків побавити. Саме такі люди вселяють у нас оптимізм і віру в перемогу.

Такі, як Галина Гаращук, як ті перші добровольці, що майже голими руками зупинили російсько-фашистську навалу, ті, котрі й нині без будь-яких повісток воюють проти підступного ворога.

Маю на увазі передусім хлопців з Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, яким, на жаль, тепер доводиться давати відсіч ще й нинішній пост­майданній владі.

І хіба зможе Московія здолати людей, котрі захищають свою землю за покликом серця, на відміну від москальні, яка преться сюди за гроші, з ненависті до українців, які хочуть вільно жити за своїми законами і звичаями, чи просто задля задоволення притаманної цим диким ординцям жадоби вбивати?!

Слава нашим героям!

Автор: Ігор НИКОРОВИЧ, Галичина