"Лучче своє латане, ніж чуже хватане", – каже мудра наша приповідка. Згадую її, коли бачу, як не можемо дати собі ради з перейменуванням кількох коломийських вулиць. Перший демократичний уряд під проводом Володимира Машталера підійшов був до масового перейменування без зайвих церемоній, депутати різко проголосували проти всіх цих леніних – жданових і на тому поставили крапку. Достоєвського, Глінку й усіх інших російських діячів, які безпосередньо не несли до нас світло жовтня, вирішили не чіпати. Чим заклали в культурний підмурівок міста над Прутом, так би мовити, міну сповільненої дії.
Сьогодні вона потихеньку бахкає, ця міна. То на засіданнях депутатської комісії з культури, то на громадських слуханнях з цього приводу, то в незадоволених репліках тих, хто має Глінку за видатну музичну особистість і навіть не здогадується про чорносотенство Достоєвського. І виглядає на те, що на найближчій сесії міськради питання стосовно перейменування доброго десятка вулиць знову не буде розглянуте.
Тим більше що ініціатори перейменування запропонували оновити назви вулиць прізвищами знаних у місті Володимира Машталера, Зіновія Карася, Дмитра Гринькова… Знаних, однак далеко не всіма, мусимо визнати, шанованих. У листі до міського голови Ігоря Слюзара член міськвиконкому, керівник місцевої організації воїнів-"афганців" Йосип Тодорів, наприклад, запевняє про "вкрай негативну реакцію членів організації й громади міста на пропозицію окремих громадян перейменувати вулиці міста на честь окремих особистостей, яким незаслужено надано звання почесних громадян і які вже померли".
Хто ж ці "окремі незаслужені"? Передусім, запевняє автор листа до міського голови, – З. Карась, який "за допомогою собі подібних возвів себе в статус загальнонаціонального патріота, хоча й близько ним не був". Пан Тодорів запевняє, що кардинал Йосип Сліпий ніколи не висвячував З. Карася на священика, що в Казахстані Карась перебував не на засланні, а "по оргнабору", ба більше, після 1944-ого організовував у своєму селі на Рогатинщині колгосп.
Друга сумнівна особистість, на переконання автора листа, – В. Машталер, оскільки "при його керівництві місто було вщент економічно розвалено". А що стосується Д. Гринькова, то "для розвитку й економіки міста він також нічого не зробив, тому даній особистості достатньо звання почесного громадянина". Вердикт уже великодушніший, хоча теж суворий.
Не маючи можливості навести в цій колонці з огляду на її обсяг контраргументи стосовно всіх трьох нещадно розкритикованих автором листа осіб, зупинюся хіба на бл. п. отцю Карасю. Пан Тодорів, охоче вірячи пліткам навколо цієї особи, які тривалий час циркулювали в місті, чомусь не вважає за потрібне вірити хоча б мюнхенському виданню 1965 року "Московські вбивці Бандери перед судом". У цьому виданні сказано, що о. Карась за націоналістичну пропаганду був засуджений на 10 років і засланий у табори Озерлагу Іркутської області, а згодом до Мордовії. Ще раніше, 1959-ого, нагадаю, московський журнал "Юность" повідомляв про розкриття бандерівського підпілля в Казахстані, зв’язки якого сягали аж на Станіславщину. У статті під знущальною назвою "З хрестом і кастетом" ішлося про суд над о. Карасем, який організував у Кустанаї підпільні групи бандерівців.
Як на мене, це саме той випадок, коли авторові листа до міського голови доцільно згадати біблійне "не судіть – і не судимі будете". І прочитати на додаток хоча б роздуми Сергія Рахманіна в останньому "Дзеркалі тижня", який закликає нас навчитися нарешті цінувати справжні вчинки людини, щоб не применшувати цінностей успіхів помилками й дурницями, що трапляються в житті кожного. Лорда Черчиля, скажімо, багато хто вважає "останнім великим британцем", хоча цей британець і на ксенофобію хворів, і проявляв себе як авантюрник…
Завдяки таким, як Машталер, Карась, наше місто отримало шанс на оновлення. Так, вони були далеко не ідеальні, ці люди, ідеальних людей узагалі не існує в біосфері. Але вони не побоялися сказати імперії в критичний момент: стоп! А нам цього мало, ми хочемо, щоб вони проявили себе гармонійно розвинутими особистостями. Чисто такими, як у кодексі будівника комунізму…
Дмитро КАРП’ЯК