Додому Новини Культура Марта з вулиці, якої не існує

Марта з вулиці, якої не існує

0
Поділитися

— А в Коломиї є вулиця Святого Миколая? —поцікавилася Дзвінка Матіяш. І почувши, що немає, зовсім не здивувалася. —У Львові теж немає. А ось покровитель міста Дружківки, що на Донеччині, саме святий Миколай. Хоча центральна вулиця в Дружківці й досі носить ім’я Леніна…

Мова про святого Миколая в музеї Гуцульщини і Покуття ім. Кобринського зайшла зовсім не випадково.

Як пише кореспондент “Дзеркала Коломиї“, письменниця Дзвінка Матіяш завітала сюди у вівторок, 3 листопада, щоб ознайомити юну коломийську аудиторію зі своєю новою книжкою «Марта з вулиці Святого Миколая». Природно, що юна аудиторія, не розбещена зустрічами з живими столичними письменниками, намагалася передусім вивідати, чи не тотожні це фігури — головна героїня книжки Марта й сама авторка. Ні, категорично заперечувала авторка, на Марту вона не схожа. Коли їй було 12, як головній героїні, її стосунки з батьками можна було вважати складними, а Марта — дівчинка чемна, зі своїми батьками не свариться. Дзвінка не вміє малювати, тоді як Марта — художниця. Єднає їх хіба те, що обоє мріють побувати в Грузії, де люди вибороли багато свободи. Марта їй дуже подобається, вона вміє перемагати…

Фото: Національний музей Гуцульщини і Покуття
Фото: Національний музей Гуцульщини і Покуття
Don Yapon

Тут письменниця, як на мене, проявила скромність. Судячи з інтерв’ю, даних у різний час різним виданням, юна Дзвінка Матіяш була недалеко від того, щоб втратити національну ідентичність. У київській школі, де вона вчилася наприкінці 1980-их, панували звичні для совка пріоритети, а її батько, якого дівчинка, здається, встидалася, — священик. Тож мала на цьому ґрунті неабиякі комплекси. Лише завдяки львівському монахові-студитові Дмитруху, підпільним греко-католицьким літургіям, на яких випало побувати, школярка поволі, але все ж прийшла до усвідомлення свого і національного, і соціального «я». Тобто перемогла, не втонула в  совковому багні. Уже пізніше, коли піжони з Донецька входили в раж і відкривали в Києві ресторанчики на кшталт «Катюша» і «Євразія», вона сповна відчувала, наскільки це вульгарно, наскільки не в’яжеться зі справжньою цивілізованістю.

Про Дзвінку Матіяш, таким чином, не скажеш, що вона з тих дитячих письменників, яких можна вважати жертвами української школи. Київська гостя не сюсюкає, як дехто з колег, не намагається оберігати дитину від «поганої інформації», її твори не назвеш зацукрованими. Бо рівень цукру в крові нашої літератури буває іноді настільки високим, що дітям і справді загрожує літературний діабет. Достатньо прочитати хоча б Дзвінчині «Казки П’ятинки», щоб переконатися, що це далеко не «солодка» книжка.

Відносно рання заанґажованість майбутньої письменниці у релігійному житті не могла не позначитися на її літературних уподобаннях. Маю на увазі ще один напрямок її творчості, перекладацький. Для ознайомлення українського читача з польською поезією Дзвінка вибрала саме католицького поета Яна Твардовського. Про якого, до речі, розповідала своїй аудиторії в музеї дуже тепло. І як ксьондз Твардовський, переживши жахіття Другої світової війни, постановив присвятити себе служінню Богу. І як, доживщи до вельми похилих літ і маючи добре серце, цей трохи кумедний на вигляд, правдивий гобіт  заповнював своє помешкання малюнками дітей… Дзвінка Матіяш навіть похвалилася, що цього року її переклади віршів Яна Твардовського потрапили на Донбас і вона мала від тамтешньої дітвори «неймовірно цікаві відгуки».

Після всього почутого дарма було запитувати, як ставиться вона, сучасна письменниця, до побоювання Софії Русової з приводу того, що українська дитина замало експансивна. Іншими словами, що українська дитина не характеризується високою психічною активністю. Все ж я спробував спитати. І почув прогнозовану відповідь: термін «експансіонізм», мовляв, придбав нині негативну конотацію…

Відповідь цілком у дусі релігійної людини. Однак маємо навколо масу прикладів, які свідчать про те, що в світі не настільки багато добропорядності, як би того хотілося. Найпромовистіші з цих прикладів — Крим і Донбас. Хіба не є вони наслідком невміння наших провідників сидіти за геополітичною шахівницею?

Дзвінка Матіяш планує взятися за художній твір для тих, кому за 18


Зрештою, це вже тема для дорослої розмови. Можливо, на таку розмову з читачем і вийде колись  молода письменниця Дзвінка Матіяш. Запевнила ж вона наприкінці зустрічі в музеї, що планує взятися за художній твір для тих, кому за 18, оскільки для дітей написано вже достатньо.

Дмитро КАРП’ЯК