Додому Авторські колонки Коломийські рефлексії з італійських мандрів

Коломийські рефлексії з італійських мандрів

0
Поділитися

Кожні мої відвідини Італії додають нових вражень і роздумів. Звичайно, те, що Італія – прадавня земля, що це колиска християнства і батьківщина мистецтва – відомо. Водночас Італія справляє враження країни, яка живе, розквітає і перебуває на переході від своєї глибокої ідентичності до мультикультурності. Наприклад, впадають в око забуті, покинуті типово італійські муровані під черепицею будівлі різного призначення, а натомість виростають практичні модерні будиночки американського типу, в яких нема вже італійського духу ні у формі, ні в змісті. Лише поодинокі споруди свідчать про те, що в Італії ще є італійці, яким дорога їхня традиційна архітектура. Наприклад, родина винарів Антоніо Салмасо у с. Трамонте під Альпами спорудила свою оселю в модерному італійському стилі. А чи багато з нас знають, що таке український, гуцульський архітектурний стиль і чи він утвердився в нашому масовому будівництві? Знаю, що місцеві архітектори намагаються втілити у свої проекти зразки рідного стилю, однак замовникам здебільшого головне практичність, про красу вони або не чули, або заощаджують на ній.

Трохи менше за Коломию місто Ровіґо, в якому багато зелені і є кілька майданів такого розміру, що в нас нема жодного такого. Ті площі забруковані, з лавочками, не кажучи про пам’ятники, які їх прикрашають. Не знаю, у якому вкраїнському місті є такого мистецького рівня пам’ятники, як у 45-тисячному Ровіґо!

Італійські міста оживають о 7-ій ранку, коли відчиняють двері затишні каварні. У нас такі заклади починають працювати з 9-ої, а здебільшого 10-ої ранку. Чому? На це є кілька пояснень. Дехто вважає, що італійці такі ледарі, що лінуються вдома варити каву, а тому приходять чи приїжджають до каварень. Мовляв, ми, українці, самі здатні собі вдома приготувати цей смачний напій. Інші ж кажуть, що це давня італійська традиція, що вони заможні і можуть собі дозволити витратити 2–3 євро на сніданок з капучіно та круасана. При тому ж мають можливість зустрітися та зранку наговоритися. Тим то італійські міста оживають зранку, однак у подальшому ви не помітите на їхніх вулицях і майданах тієї метушні, яку спостерігаємо, наприклад, у Коломиї. У них вчувається спокій, розміреність, у нас – біганина, штовханина. Така кількість людей, яку ми бачимо щодня в Коломиї, в подібному італійському місті можна побачити хіба на фестивалі чи великому святі. Чому щодня до Коломиї з’їжджаються люди з ближчих і дальших сіл – це могло б стати темою цікавого дослідження чи публіцистичних роздумів. А якщо додати до цих щоденних відвідувачів міста ще й туристів, а тепер і прибульців зі Сходу, то в нашому місті вже пора вводити якийсь новий податок.

Ясна річ, італійські містечка більш охайні й чисті, ніж наші. Приміром, трохи менше за Коломию місто Ровіґо, в якому багато зелені і є кілька майданів такого розміру, що в нас нема жодного такого. Ті площі забруковані, з лавочками, не кажучи про пам’ятники, які їх прикрашають. Не знаю, у якому вкраїнському місті є такого мистецького рівня пам’ятники, як у 45-тисячному Ровіґо! Впадає у вічі й те, як італійці ставляться до своїх незліченних пам’яток історії та культури. Тут нікому й на гадку не спаде пробити двері чи вікна на фасаді давньої будівлі та, крий Боже, замість дерев’яної укласти пластикову столярку. Якщо вам колись пощастить відвідати Болонью, то одразу ж помітите, що там у багатьох будинках вікна захищають від сонця червоні цупкі фіранки. Невже нема інших або ж цю функцію не можуть виконати прості жалюзі? Можуть! Однак є ще таке немиле для нас слово як традиції. Так було в давній Болоньї, це було її особливістю і це повинно залишитися її особливістю. Уявляю собі, якби впустити туди нашу «еліту» – вони ту Болонью просто завалили б, цеглу, камінь і мармур продали б азіятам. А там багато цегли, каменю і мармуру, так що «наймудріші», – коли докінчите Україну – беріться за Італію…

У таких італійських містах як Коломия є по 10–20 костелів, причому навіть з 15 століття. А в храмах – високого мистецького рівня скульптури, різьби, кераміка. Тепер їх або віддають, або позичають українцям, а властиво українкам. Це ще окрема велика тема для роздумів і досліджень. З’ясовується, що багато наших жінок не ходило до церкви в Україні і не почувало себе ані віруючими, ані християнами. І треба було декому аж опинитися на чужині, щоби навернутися до Бога. Не дивно, що християнство зародилося як віра бідних і принижених. Водночас життя наших церковних громад – це й громадське життя, від якого нас активно відлучили у вересні 1939 року і ніяк не можуть залучити від 1991 року. Різні наші партії й всеукраїнські організації створені не з низів, не самим народом, а є проектами або різних спецслужб, або олігархів, або інших країн. Тому вони мають ефекти метелика: потріпочуть крильми під час виборів і гинуть після них. Ми не можемо чи не хочемо створити елементарну громадську організацію, яка трималася б на власній ідеї, власній ініціативі і власній відповідальності. Елементарної!

У таких італійських містах як Коломия є по 10–20 костелів, причому навіть з 15 століття. А в храмах – високого мистецького рівня скульптури, різьби, кераміка. Тепер їх або віддають, або позичають українцям, а властиво українкам.

В Італії церковні українські (греко-католицькі) громади, які очолюють наші молоді й активні священики, а творять переважно галичанки і є тими громадськими інституціями, яких бракує в нас. Ясна річ, не всі належать до парафій. Але треба вклонитися тим нашим жінкам (чоловіків наших надто мало в Італії), які знаходять вільний час від роботи, планують так свою працю, щоби в неділю бути на службі Божій. При цьому вони долають більшу чи меншу відстань до церкви, мусять зі свого заробітку скласти церковну пожертву, передати родині в Україну фінансову підтримку і щось залишити для себе. А скільки коштів пожертвували українські заробітчани в Італії під проводом нашої церкви на Українську армію, на її мужніх вояків! Власне за це можна полюбити свій народ.

На службі Божій вся церква співає, а на Воскресіння Христове постає навколо церкви величний вишиваний український малюнок, який вражає італійців і туристів.

Було б великою помилкою вважати, що Італія – це така собі райська земля, де творили Мікеланджело й Петрарка, де живуть Папи й кардинали, де вчаться в «Ля Скала», уболівають за зіркові футбольні клуби і готують піцци. До слова, італійці мають неперевершену кухню, яка, здається, поступається тільки французькій. Вони вірні своїм кулінарним смакам і тому в Італії не так розмножилися китайські ресторани та американські «Мак Дональдси». Я був свідком того, як в італійських ресторанчиках в Сполетто й Падові, де відвідувачі бачать піч з живим вогнем, вечеряють цілі родини – від дідів і бабусь до внуків. Отак за довжелезними столами вони сидять дві-три години, замовляють багато їжі й вина, голосно і жваво розмовляють. Чи до наших коломийських ресторанів приходять сім’ями і чи взагалі в них вечеряють містяни? Наразі ми народ, якому не потрібно ресторанів. Нам їх заміняють безконечні ювілеї, іменини й весілля. Правда, це вже інша традиція…

В Італії я не побачив жодного пияка, принаймні на вулицях не похитуються, не матюкаються і не харкають, а тим паче не ходять у спортивній формі….

Але я зачепив розмову, що в Італії не все було і не все є добре. Довелось мені милуватися Краєм озера Ґарда. Це найбільше їхнє озеро, що тягнеться на 65 км, навколо якого вивищуються гори. Вражає з першого погляду краса і з першого подиху – повітря. Це світовий курорт, де живуть і відпочивають багаті люди, ну і ясна річ, є тут наші заробітчанки. Один священик подарував мені книжку про цей край, з якої я вичитав, що за володіння Краєм озера Ґарда велися постійні війни між різними державами та вельможами. Воістину краса й багатство спричинили неймовірні людські страждання. Чисто як з Україною. Не одні ми на цьому світі натерпілися. Але ж якось виборсалися ті італійці з біди й лиха, а нам ніяк не вдається. Не ті в нас сусіди та й ми самі не ті… Однак уже те, що ми від 1991 року можемо щось більше бачити, ніж рідне село чи рідне місто, а водночас над цим розмірковувати – додає оптимізму. Може, колись ми також полюбимо свого ближнього, рідні традиції й красу довкілля, архітектурну, історичну й кулінарну спадщину? Може ми теж зрозуміємо, що хоч-не-хоч, а краще дотримуватись закону, ніж беззаконня, що бути хитрому, лукавому й агресивному гірше, ніж бути чесному, доброму й милосердному, і що ми, нарешті, станемо європейцями. До Мойсеєвої сороківки залишилося не так довго – 16 років…

Микола САВЧУК