Коломия 50-х років очима відомого фотографа Танфеля Бакмана

Своє прикарпатське турне фотограф Бакман завершив у Коломиї. Перед тим були Станіслав, Яремча, тур по Карпатах. Коломия.

Серія поштівок, присвячена Коломиї, вийшла 24 березня 1959 року. До неї увійшли 10 видів і це багато, адже Станіслав удостоївся 11 карток, пише “Репортер”.

До появи музею “Писанка” символом Коломиї була ратуша. Тому природно, що саме її зображення прикрасило серію.

Ратушу спорудили у 1877 році після пожежі. Краєзнавець Василь Нагірний каже, при будівництві знайшли кілька домовин. Виявилось, що колись там був монастирський цвинтар домініканців. Відтоді за будинком магістрату закріпилась недобра слава — говорили ледь не про привидів, які ніби вешталися коридорами.

За совітів там було медучилище, хоча поштівка підписана як “Колишня міська ратуша””. Зверніть увагу на чорну “Побєду”. Скоріш за все, вона належить Бакману, і ми ще не раз побачимо її на коломийських вуличках.

Як кожне порядне європейське місто, Коломия мала площу Ринок. Але у 1950-х вона називалася площею Леніна . За останні півстоліття вона мало змінилась, хіба що побільшало автівок. Взагалі, Коломиї вдалось зберегти своє австрійське обличчя і центр міста не спотворений радянськими коробками та сучасними торговими центрами. У глибині площі стоїть якась висока бетонна споруда. Це дошка пошани із портретами передовиків. У 1970 році площу реконструювали, дошку перенесли в інше місце. У дев’яностих майдан перейменували на площу Відродження.

У радянські часи жоден комплект міських поштівок не обходився без пам’ятника Леніна. Місце ніби просилося само: за Австрії тут стояв пам’ятник поету Францішку Карпінському, за Польщі — маршалу Юзефу Пілсудському. Перші совіти приткнули сюди гіпсового Сталіна, якого незабаром роздовбали німці.

Після війни цей куточок площі перетворився на… цвинтар. За словами Василя Нагірного, тут ховали енкаведистів, які “загинули в боях з українськими буржуазними націоналістами”. Це тривало до 1948 року, прикопали близько 100 чекістів. Потім їх перенесли до братського кладовища, а тут у 1951-му поставили Леніна. То була звичайна гіпсова штамповка львівської фабрики художнього литва. У дев’яностому, коли пам’ятник валили, виявилось, що постамент зроблений із плит єврейського цвинтаря.

Вліво від площі відходить теперішня вулиця Театральна. Її прикрашає споруда Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського . Це найдавніший музей області, він діє з 1926 року. У часи Бакмана назва звучала лаконічніше — “Музей Гуцульщини”.

А ця поштівка представляє ту саму Театральну, яка тоді була вулицею Сталіна. Дивно, адже Хрущов уже три роки як розвінчав культ особи, схоже, до провінційної Коломиї новини доходили важко. На фото, крім традиційної чорної “Побєди” Бакмана, бачимо споруду австрійської Щадничої каси, тобто міського банку. У п’ятдесятих там був гарнізонний Будинок офіцерів.

Звернувши праворуч, потрапляємо на вулицю Кобринського, де в колишній будівлі окружної скарбової дирекції функціонує природничо-математичний ліцей. У Бакмана ця поштівка підписана як “Адміністративний будинок”. У книзі “Коломийські променади” Василь Нагірний пише: “Друге пришестя радянської влади все докорінно змінило… На першому заґратованому поверсі почали діяти силові структури. Поруч розташовувалась скромна кімната урочистих подій. За вікнами інших високих кабінетів – партійні та радянські органи влади. Двічі на рік, під час святкових демонстрацій “трудящих”, акурат навпроти входу монтували парадну трибуну, попри яку проходили довгі колони демонстрантів, вітаючи своє керівництво за обіцяну майбутню побудову комунізму”.

У 1961 році партійних босів переселили, а в будинку відкрили школу №9, яка нині трансформувалась у ліцей.

Традиційним атрибутом будь якої філокартичної серії був парк, де громадяни набиралися культури й відпочивали. І те, і інше можна було зробити у літньому кінотеатрі. Коломийський кінопалац у парку імені Кірова вміщував 200 глядачів, називався “Комсомолець” і був збудований у 1952 році за проектом “батька” гуцульської архітектури Івана Боднарука. В епоху застою кінотеатр перетворився на склад паркового непотребу, а в дев’яності — на стихійний туалет і бомж-готель. Крапку в його історії поставила пожежа.

Логічним завершенням серії є поштівка “По дорозі Коломия-Станіслав”. Із відзнятими плівками Бакман їде до обласного центру, звідки рушить до київського видавництва, а далі — у рідний Ленінград (Санкт-Петербург). А знаєте, що він віз у багажнику? Старожили згадували, що фотограф цікавився кахляними пічками. Під час коломийського відрядження в одній школі встановлювали парове опалення, тож Бакман видурив у директора кілька австрійських грубок.

Автор дякує за допомогу Василю Нагірному і Валерію Ковтуну