Додому Новини Суспільство Класик, який жив поруч з нами: пам’яті Романа Іваничука, почесного громадянина Коломиї

Класик, який жив поруч з нами: пам’яті Романа Іваничука, почесного громадянина Коломиї

0
Поділитися

Не стало Романа Іваничука

Ще років три тому він дав інтерв’ю кореспондентові Бі-Бі-Сі з приводу останньої книжки “Торговиця”, запевнивши, що віддав нарешті свій борг рідному місту. Себто Коломиї, до якої, як це відчутно з кожної сторінки “Торговиці”, мав виразний сантимент.

Don Yapon

Хоча на цьогорічне свято Стефаникової школи, якого ніколи раніше не оминав, уже не прибув. І на “Коломийських представленнях” львівського гостя вже не бачили. Закрадалася підозра, в яку не дуже хотілося вірити, але яка — для кого раніше, для кого пізніше — колись та мусила стати жорстокою реальністю.

14352177_1091037070945910_1445232077040912935_o

Іваничук буквально вибухнув романом “Мальви” наприкінці 1960-их, коли гайки розбалансованої за правління Хрущова державної машини різко взявся закручувати молодий Брежнєв. Це пізніше з Брежнєва відверто кепкували, складаючи віршики на кшталт “брові чьорниє, ґустиє, рєчі длінниє, пустиє”. А тоді, в другій половині 60-их, брутальний процес формування нової історичної спільноти, радянського народу, набирав неабиякого розмаху. “Мальви” в цей процес не вписувалися, через що автор пережив немало неприємних хвилин, пише “Дзеркало Коломиї”.

14372048_1091037597612524_5307076346290739680_o
Після презентації книжки “Торговиця” Р. Іваничука

1968-ого, мушу нагадати, вийшов у світ іще один роман, “Собор” Олеся Гончара. Не хотілося б порівнювати, чий роман, Іваничука чи Гончара, справив на читача глибше враження, обмежуся хіба тим, як відреагував на появу “Собору” патріарх українсько-американської журналістики Іван Кедрин. У статті “Пропащі хахли” Кедрин запевнив, що від 1956-ого до 1968-ого, тобто до “Собору”, в українській літературі не було жодного твору, що схвилював би Україну. Високу оцінку саме “Собору” дано, мабуть, тому, що він торкався тогочасних партійних начальників, впізнаваних серйозними читачами. А “Мальви” все-таки — це Хмельниччина, діла давно минулих днів…

1973-ого маразм прихованих і явних сталіністів дійшов до того, що з Франкового університету виключили групу студентів, приписавши їм націоналістичні погляди. Хто загримів туди, “де й влітку холодно в пальті”, кому просто заборонили навідуватися до Львова… Я постраждав порівняно легко, мені лише видали геть нікудишню характеристику, з якої нині покійний уже декан провінційного вишу Володимир Матвіїшин, куди я швиденько подав документи, не робив собі проблеми. Не з боягузів був декан, наскільки розумію.

Тоді, після пропозиції забиратися з Франкового університету на всі чотири сторони, я ходив мов у  воду опущений. Добре пам’ятаю момент, коли гірко роздумував під перестук трамвайних коліс: ну де ж ця гнила львівська інтелігенція, чому мовчить, не проронить бодай словечко на захист безневинно постраждалих?.. Серед них же стільки відомих майстрів і пера, і пензля, і сцени!

Хотілося, звичайно, щоб хтось за тебе заступився. Не думалося, що ця інтелігенція також, як і ти, виросла в соціалістичній казармі, де почуття страху притлумлює інші, шляхетніші почуття. Молодий і наївний,я вважав, що мистецька львівська еліта— це ледь не напівбоги, які стоять вище комуністичної ідеології і відомства Дзержинського.

Наприкінці 70-их такі думки вже не приходили в бідолашну голову. Я, новоспечений кореспондент газети “Червоний прапор”, уже трохи виробив у собі те, що називають літературним смаком, і коли до Коломиї прибув зі Львова Роман Іваничук, щоб організувати конференцію читачів журналу “Жовтень”, не особливо й церемонився, виступаючи на тій конференції в залі міськкому комсомолу. Стер їхню журнальну публіцистику (бо й було за що!) на дрібний порошок. Не сказав би, що Іваничук образився. Він лише делікатно зауважив опісля, що було б краще, якби я виступав не першим, а десь посередині. Але тут вина вже була не стільки моя, скільки представника відділу пропаганди й агітації міськкому партії. Це він розпорядився, щоб мій виступ був першим.

Від свободи слова, яку відкрила перед журналістами й письменниками епоха незалежності, дух перехоплювало. Тоді й потрапила на очі розгромна стаття про Романа Іваничука однієї літераторки з Донецька. Властиво, літераторка родом була з наших країв, це доля закинула її в Донецьк. Щось там у статті йшлося, пригадую, про підозрілі вояжі Іваничука за совітів до Америки, на щось таке нехороше натякалося… Ми й передрукували матеріал у “Коломийському вісникові”, виходячи із засади не схилятися перед жодними авторитетами, а проголошувати правду і тільки правду.

Під час вручення відзнаки “Почесного громадянина Коломиї” на сцені драмтеатру у Коломиї в 2012 році. Роман Іваничук є Почесним громадянином Коломиї з 1997 року.
Під час вручення відзнаки “Почесного громадянина Коломиї” на сцені драмтеатру у Коломиї в 2012 році.
Роман Іваничук є Почесним громадянином Коломиї з 1997 року.

У Коломиї тоді ще жив рідний брат письменника Євген, відбувши 10 років каторги на Воркуті. Ні сам Роман Іваничук, ні його брат і знаку не подали, що обурені статтею. Автор “Мальвів” лише проронив якось у розмові тихим голосом: “То що мені тепер, не приїжджати до Коломиї?”

Та передрукована стаття, звичайно ж, не поставила хрест на письменницькій кар’єрі, Іваничук приїздив до рідного міста і далі, його тут тепло приймали. Правда, на одній з останніх зустрічей з читачами чи то в Народному домі, чи в драмтеатрі публіка, незадоволена темпами становлення України як держави, поставилася до гостя не надто поштиво. На що Іваничук, помітно знервований, високо підніс вказівний палець правої руки й дещо декларативно заявив: “Оцим пальчиком я голосував за незалежність України!”

14380103_1091037634279187_7873136054229348205_o

Що було, те було. А сьогодні його, автора майже 60 книжок, Героя України, з нами вже немає. І не приїде він більше до своєї милої Коломиї, не завітає до колишньої гімназії, де здобував знання, до театру… Хіба осудливо помахає нам з високості пальчиком, побачивши, що між нами тут як не було, так і немає ладу. Постараймося ж не дати йому багато підстав бути незадоволеним там, у потойбіччі…

Дмитро Карпяк

Всі фото: Оксана Рижук-Ткачук