ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Катастрофа, про яку мовчали…

Про катастрофу, яку замовчували декілька тижнів після самої аварії, зараз говорить весь світ. Бо вона стала проблемою не тільки однієї країни, а й поширилась по всьому світу. Мова йде про вибух четвертого реактору на Чорнобильській атомній електростанції. Радіоактивна хмара пройшлася над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи та східною частино США. Білорусь – одна з країн, яка постраждала найбільше: приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло саме на цій території. Уже 32 роки минуло з того часу, а ми не можемо порахувати кількість жертв, які намагалися ліквідувати наслідки страшної трагедії. Кожного року 26 квітня ми віддаємо честь і шану тим людям, які померли за наше з вами чистіше майбутнє. У всіх містах та селах відбуваються панахиди за загиблими ліквідаторами. На таку панахиду до каплички “Чорнобильський Спас” вже 9 років поспіль ходить й Марія Галькович. Жінка запалює лампадку в пам'ять за своїм чоловіком Антоном, якому лікарі першому в Коломиї поставили діагноз променева хвороба. Антон Галькович ще з молодих років служив в ракетних військах. Це були, наприклад, ракетні бази в Делятині (Надвірнянського р-ну), Олешеві (Тлумацького р-ну). Тому для нього не було нічого особливого, коли отримав в березні 1987 року повістку. Але куди він поїде цього разу, ніхто не знав. Сам Антон дізнався аж в Києві, що прямує в Чорнобиль ліквідовувати наслідки страшної аварії. Йому тоді було лише 32 роки. Пробув він там недовго, всього три місяці. Його зміна тривала  20 хвилин. За цей короткий проміжок часу вони повинні були лопатами забирати залишки урану. Хоча в них були захисні костюми, але все одно тіло Антона набрало величезну кількість рентгенів. Останні місяці свого життя він провів лежачи. А любляча дружина Марія не покидала свого коханого й постійно за ним доглядала. “Коли Антон прийшов додому, його долоні були червоні-червоні. Нашому синові на той час навіть не було ще й трьох років. А дитина як дитина хоче до тата на руки. Чоловік навіть не хотів його взяти, бо переживав, щоб не передати синові рентгенів й опромінити його”, – зі слізьми на очах каже пані Марія. Жінка згадує про молоді їхні роки, прожиті разом. Каже, що насолоджуватись життям могли тільки перших чотири після одруження. Коли чоловік повернувся з Чорнобиля їхнє життя вже не було таким безтурботним та щасливим. Їй було важко морально, а йому фізично. Схожих історій в Україні дуже багато. Молодих хлопців забирали в зону відчуження без найменшого натяку на те, куди вони їдуть й що там будуть робити. Ніхто не думав про їхнє майбутнє. Роботу треба було ж виконати. Зараз ми можемо називати їх героями й дякувати їм за чисте небо без радіаційних хмар над головою. Автор тексту й фото Ярина БАЛАБАНИК