Додому Новини Історія одного снайпера

Історія одного снайпера

0
Поділитися

Снайпер. Кіборг. Позивний Сєпар, бо у ворожому лігві вміє залишатися непоміченим. Унікальний, бо, на відміну від інших снайперів, нічого не приховує і готовий розповідати. Не боїться, бо каже, що його веде Господь. Екс-пацифіст. Випускник Києво-Могилянки, який мріє побудувати дитячий притулок.

«Буду бити ворогів»

Don Yapon

«Мені не подобається вбивати. Це гріх, – каже Микола Воронін, 35-літній снайпер із Горлівки, який наразі проходить реабілітацію в Івано-Франківську. – Але нормальна  людина, побачивши, яке зло чинить на Донбасі російська навала, не може не стати на захист своєї землі. Це місія порятувати вас і ваших дітей, решту людей, які можуть залишитися безгрішними у мирному житті. Хтось пече хліб або шиє одяг, а комусь потрібно боронити Батьківщину, беручи гріх на душу. У кожного свій обов’язок».

Таке глибоке усвідомлення прийшло до Миколи відразу. Тому в нього не виникало жодних вагань щодо того, стріляти чи не стріляти. Однозначно стріляти – і якомога точніше.

Однак кіборг наголошує, що за будь-яких обставин солдат має зберігати честь: «Попри лють до ворога, необхідно намагатися не знущатися з нього, а якщо треба знущатися, то не отримувати від цього задоволення. Не перейти цю тонку межу вдається далеко не кожному». Як запевняє Микола, особисто він не відчував ненависті, просто виконував свою роботу.

З самого початку війни чоловік прагнув стати лише снайпером. Найдивніше, що на той час він був звичайним науковцем, вчителем математики, який ніколи не служив в армії і зброю бачив лише на малюнках. «Я завжди намагався бути корисним для людства, – пояснює свій вибір Микола Воронін. – З початком бойових дій у мені наростало пекуче відчуття безпорадності. Коли ти бачиш бандитську «русню», яка розгулює з автоматами і почувається панами всесвіту, яка нахабно демонструє встановлену нею ж вседозволеність, скоює жахливі безчинства… А ти, людина з інтелектом і потужною освітою, не в змозі ніяк протидіяти злу, бо не маєш зброї. При цьому поруч беззахисні дружина, друзі, діти, яких ти вчив… Тоді я зрозумів, що максимально ефективним буду лише як снайпер. Я прийшов у добровольчий батальйон «Донбас» і сказав дати мені снайперську гвинтівку та показати, як нею користуватися – буду бити ворогів. Звісно, спершу з мене всі кепкували».

Наполегливий чоловік не опускав руки. Його почав навчати бойовий побратим, спецназівець внутрішніх військ. Микола не розлучався з автоматом, днював і ночував з ним, від А до Я вивчив механізм, намагався удосконалити будову, шукав способи, аби збільшити дальність і точність стрільби. «Я розумів, що від моїх навиків залежить не тільки власне виживання, але й тих людей, які поруч», – каже солдат. Так боєць «доріс» до бажаної снайперської гвинтівки. Однак побратими ще довго не довіряли йому, сумнівалися, що недавній дилетант зможе прикрити їхні спини. Дарма.

Сєпар

Не кожен годиться для функцій снайпера. Наприклад, Микола Воронін мусив пройти жорсткий відбір, масу спеціальних тестів і співбесід. З-поміж кількох тисяч претендентів він увійшов до п’ятнадцяти обраних. Основна риса, яку повинен мати снайпер, – психологічна стабільність і самоконтроль. Адже, маючи снайперську гвинтівку і навики, можна натворити багато біди. «Снайпер може «покласти» пів-Івано-Франківська, і його ніхто не знайде. Ви не помітите снайпера, а якщо помітите, то вже будете мертвим», – пояснює Микола Воронін.

«Я вмію діяти в екстремальних ситуаціях, – продовжує солдат. – Пройшов курси бойового тактичного медика, курси виживання та багато інших навчань. Вважаю себе універсальним солдатом. Взагалі, снайпер є одним із найпотужніших вояків на полі бою. Цікаво, що деякі снайпери, які вбивали сепаратистів, не спроможні позбавити життя тварин. Я ніколи не полював на звірів і не хочу цього робити. Не бачу сенсу».

Як зауважує Микола Воронін, найважчим на війні є не бій, а його очікування, яке часом може тривати місяцями. Кілька сотень бійців тупо сидять посеред поля і чекають ворожої атаки чи команди зверху.

Кіборг каже, що ніколи не відмовлявся від бойових завдань. Навпаки, постійно просився до бою. Ніколи не «косив» на лікарню, хоча мав такі можливості. Навіть зуби пішов лікувати під час відпустки. «Все заради того, аби максимально ефективно використати час на передовій. Я перед Богом чистий», – додає снайпер.

Микола Воронін у своєму військовому багажі зберігає не один подвиг. Найскладнішою була розвідка в тилу ворога, яку, до речі, він сам ініціював. «Коли навесні 2014-го сепаратисти захопили Донецьку ОДА, я прикинувся одним із них, «варився» у тому смердючому лігві кілька днів. Бачив, як вони катують людей, заносять зброю… У будь-який момент мене могли викрити, – розповідає снайпер. – Всю інформацію зливав в СБУ, «Правий сектор», МВС. Але незабаром зрозумів, що моя інформація насправді нікому з української сторони не потрібна. Надто багато зрадників засіло у верхівці. Я ще тоді навіть у «Фейсбуці» написав пост про те, що просто зараз можна «брати» Донецьку ОДА – охорона відсутня. Жодної реакції».

«Вся «русня» однакова, – каже Микола Воронін про сепаратистів. – Коли з цими нелюдами перемовини вести, вони починають носа задирати. А коли їх б’єш, то відразу тікають, підібгавши хвости. Так і треба робити з усією «руснею».

Воронін ще не раз проникав на територію ворога – і завжди вибирався сухим із води. За це й отримав позивний Сєпар. Краще за нього замаскуватися під сепаратиста не міг ніхто. Микола, наче хамелеон, вміє майстерно перевтілюватися і вважає своє обличчя знахідкою для шпигуна.

«Якось мене самого відправили у розвідку в Первомайськ, – пригадує боєць. – Я чітко розумів, що звідтіля не повернуся живим. Написав прощального листа дружині та вирушив. Мене таки «взяли», але… свої. Мабуть, я перестарався і так вміло прикинувся сепаратистом, що українські війська захопили мене в полон. Так мені вдалося вижити. Вбачаю у цьому Божий промисел».

Сєпар розповідає, що більшість вояків завжди вважали його «білою вороною». Наприклад, Микола категорично виступав проти вживання алкоголю на фронті. За це на нього багато хто мав зуб.

Також Воронін, воюючи в Донецькому аеропорту, постійно публікував у «Фейсбуці» пости, де описував поточну ситуацію. Побратими обурювалися, мовляв, він їх «зливає». «Я вважав, що український народ має право все знати, – пояснює солдат. – До речі, саме завдяки одному з таких постів у національних новинах повідомили, що кіборги звільнили третій поверх нового терміналу».

Танці під кулями

Найдужче Миколі врізалися в пам’ять баталії за аеропорт. «Там мені довелося самотужки «валити русню», яка вогнем штурмувала старий термінал, – пригадує солдат. – Я «кошмарив» сепаратистів з їхньої ж позиції. Потім вони мене вичислили і зробили засідку. Але я обрав хитру стратегію. Колами бігав по кімнаті і стріляв у «сєпарів». Оскільки я постійно рухався, ніхто не міг у мене прицілитися. Вони, мабуть, думали, що там купа солдатів воює. Наївні. Я назвав той бій «танець під кулями». Згодом розлючена «русня» приготувалася більш солідно: два кулемети, гранатометна ракета, снайпери… Ціла група, озброєна до зубів, намагалася мене звідтіля вибити. Не вибили. Бо за мене молилася вся Україна. В аеропорту бувало поруч розривалася міна, летіли уламки, всі хлопці пригиналися, а я сидів та спокійно чай попивав. Мені нічого не страшно. Коли ти з Богом, можна хоч на край світу. І померти теж не боюся. Всі помремо колись».

Чоловік посміхається і додає, що один із трагікомічних випадків трапився теж під час оборони аеропорту: «Уявіть собі: обстріли, гради, міномети, все навколо розривається на клапті – словом, справжнє пекло. А в епіцентрі вогняних баталій стоїть мій побратим, дивиться на мобільний телефон і від душі регоче. З глузду з’їхав чи що?.. Тоді він показує мені повідомлення, яке щойно надіслала дружина: «Не їж соленого, воно вбиває». Ми вдвох почали реготати».

Бруд у голові

Микола Воронін є насправді унікальною особистістю. Навіть його життя до війни вартує окремої розповіді. Нинішній снайпер свого часу здобув престижну освіту в Києво-Могилянській академії: спеціаліст із фізики, магістр з екології. Наука була його пристрастю, проте одного разу все пішло шкереберть. Раптово з’явилося усвідомлення певних речей, а з ними і тотальне розчарування в науці. «Мені стало нецікаво розвивати людство в керунку фізики, – пояснює чоловік. – Наука не створює, а навпаки – знищує. Перед тим, як щось нове вивчити чи дослідити, треба спочатку це зруйнувати. А це не той шлях розвитку, який мені імпонує».

Якраз у цей період, у 2004 році, лікарі діагностували в Миколи рак і прогнозували йому ще два місяці життя. Як до операції, так і після чоловіка виснажували жахливі болі, за які сьогодні він вдячний. «Тіло різало болем, але я був щасливим, – розповідає боєць. – Коли споглядаєш світ крізь призму болю, розумієш його цінність. Ти дивишся на зелений листочок і усвідомлюєш його незбагненну красу, повз яку байдуже проходять натовпи заклопотаних людей».

Лікування не допомагало. Воронін виписався і щодня самотужки боровся з пекельним болем. Попри це, відстояв цілу Помаранчеву революцію. Потім Микола як науковець розробив теорію, яка давала змогу людству вийти з екологічної кризи – створювати екологічні поселення. Також захопився рухом хіпі. Каже, що завжди був затятим пацифістом. Взяв гітару і подався мандрувати автостопом. Протягом п’яти років об’їздив усі країни колишнього СРСР. «Я думав – може, це мій останній день. То нехай я його проживу, подорожуючи і пропагуючи благу ідею екологічних поселень. Хоча найбільший бруд концентрується у головах людей», – каже снайпер.

Одного дня біль зник назавжди. І смертельна пухлина теж. Микола вважає, що його урятував Господь, забравши від науки і спрямувавши на просвітницький шлях. «Я ніколи не сумнівався у будь-якому своєму рішенні, – додає снайпер. – Коли вчишся довіряти Богові, починаєш розуміти, як він тебе веде по житті. Єдине завдання людини – максимально відчути, чого від неї хоче Творець».

Життя заради мрії

Після демобілізації Микола Воронін усе одно продовжує одягати військову форму. Каже, робить це із гордістю, тим паче вона зручна і функціональна. «Чи не нагадує форма мені про війну? Нагадує, – говорить боєць. – Але що в цьому поганого? Мало того, я хочу, щоб до форми усі ставилися з повагою. Поки деякі танцюють і розважаються, інші гинуть на передовій. Я заслужив цю форму. Коли я в формі, люди відразу бачать, до кого можна звернутися по допомогу в небезпечній ситуації. І звертаються».

Боєць каже, що нічого не має, окрім зброї та крихітної Біблії у камуфляжній обкладинці, яка допомагала у найскрутніші моменти. «Іноді навіть читати не потрібно, просто лежить поруч – і якось легше стає», – додає снайпер.

Микола Воронін каже, що дуже завдячує війні – там він отримав Україну, знайшов Батьківщину. «Я завжди був космополітом, – розповідає снайпер. – Було байдуже, де жити. Навіть хотів оселитися в Росії. Мало того, я захоплювався Путіним, вважав його лідером, якому вдасться об’єднати слов’ян в Руську державу. Коли ж я побачив, кого він послав на Донбас і що вони там творять, наче кип’ятком облило від жаху. Загарбницькі плани Путіна не здійснилися лише завдяки героїзму українського народу. Не на тих напав».

З іншого боку, війна забрала в Миколи Вороніна дещо надзвичайно цінне – сім’ю. Дружина бійця не змогла витерпіти постійних хвилювань і заявила, що хоче розлучитися. Снайпер дізнався про це просто на полі бою. «Відколи я вирішив воювати на фронті, – з болем розповідає солдат, – ми почали часто сперечатися. Дружина постійно казала, що я проміняв її на гвинтівку. Але я не міг інакше».

В Івано-Франківську Миколі подобається. Можливо, він тут навіть оселиться. І в такому разі неодмінно розвиватиме регіон в екологічному керунку. Також снайпер уже здавна мріє відкрити дитячий будинок сімейного типу. Каже, що діти, як ніхто інший, надихають на життя і випромінюють світло. Боєць додає: «Можливо, заради здійснення цієї мрії Бог беріг мене протягом усієї війни».

Джерело: blitz.if.ua