Іван Зима, мешканець П’ядиків, строкову службу відбував у Криму в загоні спецпризначення внутрішніх військ. Тоді ще Крим був нашим і спецпризначенці там воювали з криміналітетом, а не з ворогами України. Тобто, виконували свої прямі функції. Коли наприкінці березня 2014-го року Москва анексувала український півострів, молодий чоловік, активіст ГО "Молодь за власне майбутнє" не міг знайти собі місця. Зізнається: "Якби мені не дали зброю, я б сам її відшукав і поїхав би відбивати від москалів Крим...". Але відбивати Крим не було кому, тут би інші, козацькі території на Донбасі втримати. Подався хлопець до військкомату й заспокоївся, аж коли його мобілізували й направили до складу батальйону тероборони, розташованого в Делятині. – Видали нам в Івано-Франківську польову форму й берці, які за пару тижнів розлізлися. Відтак – формування підрозділів у Запоріжжі й відправка в зону АТО на місця дислокації 72-ї бригади під російським кордоном. Їхали сяючими жовтими автобусами – привабливою мішенню для ворога – й вантажівками. Пересувалися з нами й трактори. В селі Сонцеве на Донеччині отаборилися. Поряд гуркотіла справжня війна. І лиш тепер ми усвідомили, що воювати по суті нічим. Гарячий бойовий настрій остудив холодний душ реальності. Місцеві запитували: хлопці, а де ж ваша броня? (Бронетехніка). Поповзли між особовим складом чутки, що нас здали і продовжують здавати... – Мій підрозділ мав лише автомати й одну БМП, яку тягнули за собою, бо сама не могла їхати. Зате могла стріляти. Біля Амвросіївки зайняли кругову оборону, позаяк ворог висувався з різних боків. Зайняли таку позицію, щоби прикривати 72-гу бригаду. В ніч на Івана Купала на своєму опорному пункті прийняли бій. Начальник штабу бригади Віталій Комар скликав на нараду командирів і сказав, що треба їхати на кордон забрати бійців з 51-ї, 57-ї, 30-ї та інших бригад, які там потрапили в полон. Поїхали чотирма автобусами. Забрали обеззброєних бійців і поверталися назад. Маневрували різними шляхами, їхали кукурудзяними полями. Нам ніяк не можна було нариватися на ворогів. З чим? По два автоматники на кожний автобус з неозброєними людьми. Ризик був надзвичайний. І нарвалися таки вже під Амвросіївкою. Зав’язалася перестрілка. Один автобус бойовики підбили. На щастя, ніхто серйозно не постраждав. Коли приїхали на базу, ми з товаришем вирішили з’ясувати, звідкіля сепари вели вогонь. Виїхали з опорного пункту й зайняли позицію за бетонною огорожею. Тим часом усі опорні пункти зазнавали мінометного обстрілу. Я навів бінокль на нашу базу, звідки ми щойно з приятелем виїхали, й побачив там метушню. База була розгромлена... Наступний хід подій добре відомий: батальйон відмовився воювати. Відмовився здати зброю. Віддати зброю – означає вкрити себе ганьбою. І повернувся додому до Делятина. Івана Зиму перевели у 128 бригаду. І знову почалися стрільби. Але цього разу – навчальні. В Ужгороді. Звідти підрозділи перекинули туди, де не вщухають бої. Частину бригади направили до містечка Щастя, частину – під Дебальцеве поміняти бійців. Підрозділ Івана Зими тримав оборону на "нульовці" (зона прямого бойового контакту з ворогом) під селищем Чорнухине. Доводилося відбивати танкові атаки. А довкола Дебальцевого вже змикалося вороже кільце. Тоді й прийняли єдино правильне рішення відступати. – Наш 15-й батальйон відступав останнім. У голові колони їхав комбат Василь Зубанич на "Уралі". Командир не має права ризикувати своїм життям, бо несе відповідальність за життя інших. Однак, наш комбат не приставав на жодні умовляння бійців і їхав попереду, перевіряючи шлях. Дорогою до Артемівська по нас сепари лупили нещадно. Але жертв, здається, не було, бо відходили завдяки комбату грамотно і злагоджено. У червні 2015-го Іван Зима демобілізувався. Повернувся живим і здоровим, хоч на тілі безліч подряпин – бойових міток. Почали тиски стрибати, а так – усе стерпно. Про війну спогади гнітючі. Має свою думку. Якби, каже, не ... (опускаємо немилозвучний іменник у множині) з великими звіздами на погонах, ми війну давно виграли б. Принаймні, не було б так багато невиправданих утрат. "Посилають нас туди воювати, а воювати по-справжньому, виявляється, не можна, а лише так – упівсили. "На повну силу" дозволяється тільки вмирати. Та й удома в районі стикаюся з бюрократичними перепонами. Але щодо майбутнього я оптиміст. Адже таку вмотивовану й досвідчену армію, якою стала наша за два роки війни, тепер не здолати!" Андрій МАЛАЩУК Читайте також: Історія Героя АТО з Коломийщини Романа Ясінчука: “Я єдиний з нашого загону залишився живим…”