Історія бійця АТО з Коломийщини Володимира Триноги: “Готовність іти знову на фронт присутня постійно”

–          Що таке страх? Страх – це нормальний людський інстинкт, який на війні часто оберігає від смерті. Чи відчував я страх? Важко відповісти однозначно. Переважно – ні. Був період, коли змирився з думкою, що найімовірніше доведеться тут загинути. Боявся лише двох речей: тяжкого каліцтва і полону. А ще переслідував страх утратити побратима. Тоді для себе чітко визначив, що живим у полон не здамся… Так, страх – це нормальний інстинкт. Але я бачив людей, які діють в екстремальних ситуаціях всупереч інстинкту. Який інстинкт жене хлопців під обстріли рятувати пораненого товариша? Це точно щось інше, тільки не інстинкт…

Уродженець Коршева, а нині мешканець Коломиї Володимир Тринога носить про пережите на російсько-українській війні гіркі спогади: двічі доводилося здавати позиції й відступати. Два відступи вже стали історією і багато дечому навчили як простих вояків, так і командування, – це відступ з бойових позицій батальйону тероборони “Прикарпаття” і відступ з-під Дебальцевого. Після демобілізації Володимирові пропонували піти на контрактну службу. Однак молодий чоловік відмовився. “У нас на війні задіяна формально армія українська, але за своїми внутрішніми законами, логікою і правилами – ще радянська. Я у її лавах себе не бачу. Разом з тим, готовий при першій необхідності знову відправитися на фронт. І я не один такий…”.

Коли наприкінці 2013-ого почалися відомі події в Києві, Володимир, щойно приїхавши з заробітків з Москви, приєднався до коломийської Самооборони. Перебув Майдан. Провоював Майдан. “Я зрозумів, що починається війна з Росією, коли по телевізору показали “зелених чоловічків” у Криму й відразу подався в військкомат. На початку травня мені вручили мобілізаційне розпорядження. Тоді якраз формувався батальйон “Прикарпаття”, і мене зарахували до його складу”.

5 липня 2014-ого батальйон потрапив на передову і розташувався вздовж кордону з Росією біля селища Амбросіївки. Стояли на блок-постах. Потім два взводи перекинули поближче до Іловайська. Почалися масовані обстріли, і всі – з боку Росії, а вона зовсім поруч, якихось 10 кілометрів. Взвод, у складі якого командував відділенням сержант Володимир Тринога, розмістився біля занедбаного комбікормового заводу. “На даху заводу сиділи наші снайпери і повідомляли нас за мить, допоки долетить сюди чергова порція вогню. Цією миті нам вистачало, аби сховатися в укриття”.

Відсутність броньової техніки, відсутність важкої зброї (самими автоматами погоди не зробиш!), відсутність будь-якої підтримки, невиправдані втрати при нестихаючих обстрілах – сукупність цих чинників призвела до панічних настроїв серед особового складу. “Думки бійців поділилися: одні хотіли виїжджати геть, інші – за те, щоб залишатися. Як усім відомо, батальйон «Прикарпаття» залишив бойові позиції. Наш взвод відступав останнім, а всіх псів повісили на нас, я так і казав потім на слідстві…”.

Після медійного і юридичного галасу, який піднявся довкола батальйону “Прикарпаття”, всі добровольці цього підрозділу перейшли на військову службу до 15-ого окремого гірсько-піхотного батальйону 128 бригади й були перекинуті на бойові позиції до південних околиць Дебальцевого. Стояли в районі селища Чернухіне, добру половину якого тримали сепаратисти. “З усіх сторін – бойовики. Небезпечно було кудись висунутися, то навіть по воду їхали в танку. Наші бійці потрапляли в полон. А це найтяжче випробування для воїна. По нас працювала їхня артилерія. Вдень. Після арти сунула піхота. Підходили на 100 метрів до наших позицій. Скажу чесно – передчуття було паскудне”…

Тепер підходимо до моменту, коли доброволець Володимир Тринога міг розділити долю тих уже понад двох тисяч бійців, чиї імена значаться в сумному мартирологу загиблих захисників України. (А скількох не записано!). Що вберегло його від кулі снайпера? Інстинкт? Який там інстинкт! – Не інакше, як неозначене наукою “шосте чуття”. Оповідає: “Я вийшов з бліндажа, збирався пересунути захисний мішок, щоби зручніше вмостити там автомат. І раптом шкірою відчув, що на мене хтось здалеку дивиться. Не став на весь зріст, а шарпнув мішок і відразу пригнувся. Почув, як поряд просвистіла куля снайпера з лісопосадки…”.

Під Дебальцевим бойовики взяли батальйон у щільне кільце. “В останні хвилини ми почали відступ. По дорозі нас постійно обстрілювали. Дороги до українських позицій ніхто добре не знав. Їхати було важко по болоті, вночі, з вимкненими фарами. Час від часу при обстрілах вистрибували з кузова. Хтось тулився до машини; я падав у траншею, що утворювалася від коліс, поперед себе – рюкзак. Їхали наосліп. І таки нарвалися на ворожий блок-пост. Я їхав на кузові вантажівки. Побачив, як по металевому каркасі кузова черкають кулі. Тоді в кабіні отримали смертельні поранення водій і офіцер. Це було в якомусь селі. Ми повискакували з машини. Я заліг коло бетонного паркана, на каску мені посипалися відламки бетону, пробитого осколками… Захопили з собою одного важкопораненого, пересіли в броньовик (той, хто цілий – зверху, поранені – всередині) і поїхали далі в невідомість. Під ранок знову нариваємося на ворожі позиції в полі. Різко змінюємо курс. Надворі місяць лютий. Дошкуляє сильний мороз. Коли вдалині замаячів синьо-жовтий прапор, стримати сльози було важче, аніж ховатися від куль…

Тоді командував батальйоном Василь Зубанич (він тепер командир бригади, дислокованої в Коломиї. – А. М.). Завдяки його вмілим діям з організації відступу батальйон уникнув великих втрат, – вважає Володимир Тринога. Тепер він удома, показує слід на долоні від осколка, – “Поранення було легким, осколок черкнув долоню до кістки і пролетів собі. Рану зашили. Але довго боліла, холера!”…

–          Важливо, коли у тебе є сім’я. Важливо мати роботу. Такі речі утримують від неадекватної поведінки. Але готовність іти знову на фронт присутня постійно. У мене постійна напруженість – готовність іти…

Андрій МАЛАЩУК

Читайте також:

“Золоті Леви” не вішають зброю на кілок: історія бійця АТО з Коломийщини