Ігор Гишка: “Не дали звання заслуженого, бо не вступив до партії”

Цікаво було дові­да­тися, що його батько Семен Гишка, який все життя працював у Городенці фотокорес­пондентом районної газети “Колгоспник Придністров’я”, ще й був неабияким музикантом і надихнув свого сина пов’язати життя із музикою. Крім успішної музичної кар’єри, пан Ігор веде наукову й викладацьку діяльність, відвідує міжнародні конференції, незважаючи на перенесений інсульт після переживань від анексії Криму та початку війни. З-під його пера вийшло три монографії, два навчальних посібники, отримав 5 авторських свідоцтв, опублікував понад 60 наукових та науково-популярних статей.

Склалося й особисте життя Ігоря Гишки. Дружина Оксана також музикант – артистка Академічного симфонічного оркестру  Львівської національної філармонії.

Пан Ігор із приємністю згадує свої юні роки в Городенці:

– Неподалік відомого дуба поблизу гімназії стояла хата, в якій народився. Її згодом знесли й розширили школу. Поряд ще була “пожежна команда”. До школи мені було близенько – через паркан. Перша моя вчителька – Галина Шукіль, її старша сестра була директором школи. Класним керівником був Іван Онуцький, а серед вчителів найбільше запам’яталася Ніна Костенко, сусідка по будинку, яка викладала літературу. Пам’ятаю друзів дитинства – Степана Яворського, Андрія Лещишина, Зеновія Ротермана, Володимира та Ярослава Ковалівих, Ігоря Михайлюка, Степана Столярчука, Віктора та Олександра Перевертнів, Ярему Равлика, Галину Чихуту, Людмилу Меркаленко, Оксану Ковалів.

– Коли вперше взяли до рук музичного інструмента?

– Ще маленьким хлопчиком, десь із 6 років, почав грати на металофоні. Мій батько виготовив із діатонічного дитячого металофону хроматичний і навчив мене на ньому грати. Твори запам’ятовував і виконував на слух, батько акомпанував мені на акордеоні. Ще в першому класі став, можна сказати, зіркою. Мене возили на різноманітні обласні й республіканські фестивалі до Івано-Франківська, тодішнього Станіслава, до Києва на фестиваль школярів, і за успішний виступ на металофоні із увертюрою до опери “Кармен” нагородили грамотами від Міністра освіти України й Центрального комітету комсомолу. На той час це були дуже високі нагороди.

В дитячі роки ми створили концертну бригаду – на скрипці грав Володимир Макар, я – на металофоні, а співав Віктор Петренко. Таким складом нас возили виступати селами, на “польові стани”. А коли були різноманітні партійні конференції, то навіть присилали за мною з Івано-Франківська «кукурудзяник», щоб летів туди брати участь в урочистому концерті. А звідти автомобілем “Побєда” нас відвозили додому. Дорога від Станіслава була не дуже якісна (усміхається), але їхати машиною, та ще й такою, було надзвичайно престижно.

– Тому й захотіли стати професійним музикантом?

– Так, і добивався цього, все життя пов’язав із музикою. Найбільше мене надихав батько. Він чудово грав на  акордеоні, трубі й фортепіано. Я знав, що він служив першим трубачем в оркестрі Першого українського фронту, в складі якого дійшов аж до Відня. Старший брат Богдан пішов стопами батька. Закінчив музучилище, відтак понад 30 років викладав гру на баяні в Городенківській музичній школі. Десь у 70-х роках, першим у Городенці організував естрадний оркестр “Сюрприз”, тато на трубі теж грав у ньому.

Зростаючи в музичній атмосфері, я й собі захотів бути музикантом. Як лише відкрили музичну школу, пішов у клас баяна, навчився й на трубі. Грав у духовому оркестрі, який тоді вів Сидір Сімко. До закінчення 8-го класу звичайної школи встиг провчитися тільки три роки в музичній. А для отримання атестата треба було вчитися ще три роки. Тодішній директор музшколи Михайло Ніконенко взявся мені допомогти й підготував мене до вступних іспитів. Та й грамоти з Києва теж допомогли. Так я вступив навчатися грати на трубі до музичного училища в Івано-Франківську.

Після училища відслужив строкову військову службу в Оркестрі штабу Прикарпатського військового округу, потім вступив до консерваторії. Навчаючись, одночасно працював у різних творчих колективах Львова. Згодом став солістом оркестру Львівського театру опери та балету. Відтак разом із дружиною поїхав на чотири роки працювати солістом оркестру штабу, а згодом – Ансамблю Центральної групи військ у Чехословаччині. Здійснював записи на студії звукозапису «Suprafon», виступав на Чехословацькому телебаченні.

Наступних 15 років працював концертмейстером групи труб симфонічного оркестру Львівської філармонії. Приємно згадати, адже працював із видатними вітчизняними та зарубіжними диригентами й солістами.

– А викладацька діяльність?

– Справді, багато років викладав гру на трубі в музичній школі й музучилищі у Львові. Вже 25 років працюю на кафедрі музичного мистецтва Національної академії сухопутних військ. У 53 роки вступив до аспірантури. Став кандидатом мистецтвознавства – згодом отримав диплом Доктора філософії музичного мистецтва європейського зразка, а відтак і вчене звання доцента. Працював і доцентом кафедри духових і ударних інструментів Львівської національної музичної академії.

Мої учні й студенти неодноразово здобували лауреатські звання на різноманітних конкурсах. Багато з них успішно працює в Україні, Польщі, Італії та Португалії як музиканти й викладачі. Найбільшими успіхами потішили диригент Президентського оркестру Максим Гусак та керівник оркестру Почесної варти Президентського полку Михайло Рябоконь.

–  Батьки, мабуть, вельми раділи Вашим успіхам.

– Так, звісно. Їхня думка завжди була для мене важливою. Мені в другій половині вісімдесятих не дали звання заслуженого артиста, бо була вимога – вступити до комуністичної партії. Проте я добре знав, що батько не пустить мене на поріг хати, якщо душу продам за звання.. Він працював фотокореспондентом у районній газеті, та не був комуністом. Дякувати Богові, дожив до проголошення Незалежності, помер у 1996 році. Мама Марія теж була дуже патріотично налаштована, прихильниця Греко-Католицької Церкви. Їздила на всі заходи, навіть у Дем’янів лаз, коли там відкривали могилу. Все життя працювала в дитячому садочку в Городенці. На старості мешкала в мене, нещодавно померла у віці 95 років.

    – Як ставитесь до теперішньої ситуації в Україні, коли вже є незалежність, але триває війна?

– Дуже вболіваю за нашу державу. 2004 року брав участь у Помаранчевій революції в Києві, підтримував Революцію Гідності. А в 2014 році надзвичайно важко переживав окупацію Криму. Дуже вразило, коли побачив по телебаченню ті події, із жахом дивився, як у Бельбеку приземлялись ворожі гелікоптери… Казав своїм, що це ж справжня війна, а мені не вірили. Так перейнявся тими подіями, що піднявся тиск і стався інсульт. На щастя, медики встигли врятувати мені життя. Відняло руку й ногу – лівий бік цілком паралізувало. Мріяв хоча б сісти, не те, що ходити. Тепер мені краще, рухаюся, правда, з паличкою, але й так добре! Дякувати Богові, вже кермую автомобілем. Продовжую викладати у військовій академії на кафедрі, яка єдина в державі готує військових диригентів для Збройних Сил України.

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ