Ігор Гох: “Коли всі твої заслуги поміщаються в одне слово “наркоман”. Ця правда – болюча, і її важко прийняти”

Ігор Гох – колишній наркозалежний, який пройшов довгий і важкий шлях до тверезості. Людина, яка здавалося б втратила все: сім’ю, друзів, оточення і сенс життя бачила лише у наркотиках. Згадуючи себе колишнього, Ігор зізнається, що нічим не був кращим від пересічного безхатька. Він пройшов наркологічні диспансери, психіатричні лікарні та реабілітації.

Зараз чоловік працює незалежним консультантом, читає мотиваційні лекції на постійній основі, які є у програмі центрів реабілітації. Його запрошують як спеціаліста, і він проводить бесіди з залежними у центрах. Очолює новостворену громадську організацію “Допомога залежним”. Також представляє інститут психотерапії залежності. Це єдиний свого роду заклад в Україні.

– Як і коли у тебе виникла залежність?

– Залежність не виникає з першого разу. З цією ідеєю я жив давно. В школі я вчився добре, але був неслухняним. Коли почав курити марихуану, мені було приблизно 13 років. І далі по наростанню. У 16 років я вже нюхав фен. Вже пізніше, коли вчився у школі міліції Прикарпатського юридичного інституту МВС, у нас створилась своя компанія, де я почав вживати важкі наркотики. У мене просто була схильність до залежності. Я жив, думав, що розвиваюсь, зустрічався з дівчиною, мав друзів, був душею компанії. Але інтерес до наркотиків витіснив все інше, що було. В кінці 2013 року я потрапив у наркологічний диспансер. 

–  Твої колишні друзі вийшли з цього стану? 

– Як правило, ні. Наркоманське життя витісняє знайомства. Ти перестаєш спілкуватися з нормальними людьми, бо у вас немає вже нічого спільного. Ти починаєш оточувати себе тільки тими людьми, які теж вживають, або тими, з яких ти можеш щось отримати. Хтось з них помер, когось закрили, когось просто немає і ніхто не знає де. Я приїжджаю сюди і не зустрічаю своїх колишніх друзів. Я повністю обірвав з ними зв’язок. Я принципово змінив місце проживання, переїхав у Луцьк.

-Коли прийшло усвідомлення, що треба щось змінювати?

-Не прийшло саме. У період з 2013 по 2016 роки я перебував у наркологічному диспансері і психіатричній лікарні. Я тікав, мене ловили і закривали. Звідти мене відправили на реабілітацію у Полтаву. Я навіть під час реабілітації не усвідомлював, що я безсилий. Тут колишні наркозалежні допомагають теперішнім. Тут ніхто за гроші не принесе тобі наркотики, так як це було у наркологічному диспансері і психіатричній лікарні, коли наркотики можна було купити у лікаря. Ти без мобільного телефону, і у тебе зранку до вечора групи. З тобою займаються, групова терапія, особисті консультації психологів і психотерапевтів. Це дуже важко. З одного боку ти фізично нічого не робиш, але ця розумова праця над собою дуже важка. Коли ти усвідомлюєш, що ти наркоман. Що коефіцієнт корисної дії від твого життя нульовий, всі твої заслуги поміщаються в одне слово “наркоман”. Ця правда – болюча, і її важко прийняти для себе.

-Хто допомагав під час реабілітації?

– Батьки. Вкінці вже всі від мене відвернулись. Ніхто зі мною не спілкувався. Телефон до мене вже не дзвонив. Колись на день народження до мене приїжджало багато друзів. А потім вже всі мене уникали. Ніхто не телефонував. З дружиною розлучився.

-Легко було дістати наркотики?

-Їх і зараз легко дістати. Наркотики синтетичні і відповідно не дорогі. Це небезпечно. Чому люди масово сходять з розуму? Як то кажуть “розплавився мозок”. Від однієї затяжки спайсу людина втрачає розум. І після цього людина може ніколи не повернутися до нормального стану. Для передозування не обов’язково великої кількості наркотиків.

-Як батькам і вчителям попередити таку проблему?

–   В кожного своя аргументація вживання. Якщо дитина починає вживати наркотики, значить їй чогось не вистачає. Можливо їй не вистачає батьківської любові, батьківської уваги. А можливо, цієї любові та уваги забагато. Як правило, у дітей з бідних або з багатих сімей виникає залежність. Тому що у першому випадку – недоотримали, а у другому випадку – отримали забагато. Потрібно розвивати у дитини інтерес до чогось конкретного, до чого вона схильна. Має бути альтернатива вживанню. Щось таке емоційно насичене, щоб вона не шукала такого у наркотиках.

-Як ви лікуєте важких залежних, які не хочуть йти на контакт?

-Правильною мотивацією. Якимось чудом батьки приводять залежного у реабілітаційний центр, щось обіцяючи. А там далі робота консультантів та психологів показати йому іншу сторону цього життя. Але перед цим потрібно дати можливість витверезіти, відійти від дії наркотиків. І потім працювати. Адже, якщо голодну людину закривають у приміщенні, то хіба вона перестане хотіти їсти? Наркотик – це тяга, яку людина не може контролювати.

-Алкогольну та ігрову залежності можна прирівняти до наркотичної залежності?

– Звісно, терапія та методи тут ті самі. В Україні близько 1200 центрів реабілітації, всі вони переповнені. А скільки людей взагалі не проходять реабілітацію.

-Багатьох залежних ти витягнув з цієї біди?

-Так, десятки. Я радий, що до мене звертаються, знають, що я можу порекомендувати найефективніші методи допомоги для конкретної людини.

-Як ти ставишся до легалізації марихуани в Україні?

-Я категорично проти цього. Адже ми живемо у корумпованій країні. Якби 4 роки тому ухвалили цей закон, я б пішов до лікаря, він би написав мені діагноз такий, як потрібно, я б купив довідку. І прийшов би до мами, сказавши: “Дай гроші на ліки, бо я хворий”. Наше суспільство не готове до цього. Жодна людина, яка поборола наркозалежність, не схвалює це.

-Чи плануєш ти написати книгу чи посібник про те, як побороти залежність?

-Я працюю над написанням програми по попередженню і профілактиці залежності. Бо краще попередити цю проблему, ніж потім боротися з нею. До речі, галузь реабілітації наркозалежних не взяли на себе ні Міністерство охорони здоров’я, ні Міністерство соціальної політики. Це галузь, яка ніким не фінансується, ніяких дотацій не поступає. Це колишні залежні допомагають залежним. Реабілітаційні центри фінансуються тільки з благодійних внесків, а також родичами реабілітантів. У мене є можливість направляти на реабілітацію людей на пільговій основі, деколи зовсім безкоштовно.

АВТОР: Інна ЯКУБ’ЯК

ФОТО: Андрій КАНЯ