ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Герої АТО з Коломийщини: 242 дні війт з Мишина Дмитро Гросу воював на передовій

–          Від початку воєнного конфлікту на Донбасі туди йшло воювати дуже багато добровольців. Вони були впевнені, що кремлівська провокація буде придушена в зародку. Але конфлікт затягнувся. Нині вже нема такого масового ентузіазму. Однак, рідну землю захищати треба. Чесно кажу, – якби оце зараз мені зателефонували мої побратими з передової: Дмитре, тебе тут треба! – я би, мабуть, пішов воювати знову... Таке зізнання дає сільський голова села Мишина Дмитро Гросу, який ще у 2014 році відправився на фронт. 242 дні чоловік перебував «на нулю», – так називають вояки зону безпосереднього бойового контакту з ворогом. Війт курить сигарету за сигаретою, намагаючись опановувати емоціями. Треба відзначити, що це йому добре вдається. «Намагаюся алкоголю не вживати, особливо в товаристві. Алкоголь провокує зрив. А я не маю морального права зриватися, хоча б заради своєї сім'ї. А також заради своєї роботи – люди довірили мені посаду голови. А сім'я тримала мене й під ворожими снарядами. Жінка більше пережила, аніж я, – так собі іноді міркую. Моя сім'я – це найбільший мій здобуток у житті...». Як лише почалося на Донбасі збройне протистояння, Дмитро вирішив іти добровольцем. «Донечка Настя була серед активістів Майдану в Чернівцях. Син іще підліток, але патріотизму у нього – на цілого дорослого. То як можна бути соціально пасивним, маючи таких соціально активних дітей!»... Дмитро здав у військкоматі необхідні документи й заявив про свій намір іти воювати. Там сказали чекати. Чекав недовго. Улітку прийшла повістка. На Раковецькому полігоні Дмитра записали до Нацгвардії. Відтак уже в Харкові формувалися бойові одиниці, новоприбулих озброїли, провели з ними бесіди на актуальну тему й відправили на територію бойових дій. Уже пізніше, коли довелося проходити бойові хрещення, командири проводили відсів «баласту». Всі усіх знали. Воно виглядало так: кожен боєць підрозділу отримав карточку зі списком особового складу. Завдання було поставити галочку біля прізвища того бійця, з яким з тих чи інших міркувань ти не пішов би в бій. Що цікаво, – коли підбили підсумки, виявилося, що одні й ті самі прізвища відзначили майже всі бійці. «Баласт» відправили з передової на мирні території. Там від них буде більше користі. «Силами нашого батальйону утримувалися позиції від станиці Луганської до околиць міста Золоте. Екіпірування було нікудишнім. Обмундирування я сам собі купив ще у Коломиї в магазині. Згодом громада села мені закупила й вислала на фронт бронежилет, каску й інші необхідні для вояка речі». Гросу1 Найперше, як стали на бойову позицію, кожен вояк окопався. Саперна лопатка й автомат – це перші помічники бійця. А бої велися просто шалені аж до підписання Мінських угод. Артилерія не вгавала. Щойно починало загрозливо свистіти у повітрі, кожен кидався з бліндажа в особисто виритий окіп. Під час обстрілу бліндаж міг перетворитися на братську могилу. На «передку» не можна ні на хвилину розслаблятися, – ділиться досвідом Дмитро. Чимало нещасних випадків саме через утрату пильності. Хлопці підривалися на розтяжках, потрапляли під кулі диверсійних розвідгруп противника і снайперів. Гинули солдати не лише від куль чи осколків. Так одному водієві відірвало голову пластиною бронежилету, почепленого на дверцята кабіни для захисту. Не подумав, бідолаха, про ударну силу кулі... Щодо досвіду, то він приходить дуже швидко. Чимало корисних порад давали ветерани Афганістану та інших гарячих точок.   Війна універсалів і собаки Міжособистісні стосунки на цій війні далеко не статутні. Офіцер будь-якого рангу переносить усі тяготи війни разом з рядовим бійцем. Знаки військового чину відсутні. Авторитетом користується досвідченіший і кмітливіший, незважаючи не ранг. А ще, як одну з особливостей нової війни, Дмитро Гросу відзначає універсальність вояка – уміння користуватися всіма видами зброї. Адже воюють не дивізіони. як у класичних світових війнах, а малочисельні й мобільні групи. Часто виникає нагальна потреба підмінити стрільця з РПГ чи кулеметника, чи гранатометника. Ніхто точності попадання у такому випадку гарантувати не може. Прицільний вогонь – то є річ рідкісна у даній ситуації. По території бойових дій бродять здичавілі собаки, коти. Їх безліч. Ці домашні тварини не лише пом'якшують психологічний клімат серед бійців, вони – незамінні помічники й рятівники. Псів ми приручали, – каже Дмитро, – бо вони твої вуха, особливо вночі. Перед артобстрілом собаки починають метушитися. Це для бійців сигнал. Вони до нас швидко звикали і за кроками визначали, свій іде чи чужий. Ніхто не наважувався пса скривдити. Ти радше захмелілому побратимові дасиш по пиці, аніж копнеш собаку... А пияцтво узагалі – перший ворог усередині колективу. Дехто з демобілізованих забирав прирученого пса з собою додому. Вірнішого друга не знайдеш уже ніколи. Важливо зауважити, що у зоні бойових зіткнень майже ніхто не хворів, витримуючи такі фізичні й психічні навантаження, від яких у цивільному житті зламався б, – констатує мишинський війт. – Я, як лиш прибув на «нуль», мав проблеми зі здоров'ям. А там – жодних. Зате маю проблеми тепер, до колишніх додалися набуті під час війни. З гіркотою й дуже лаконічно згадує колишній боєць лютневі події 2015-го. Їхній батальйон тоді кинули на прикриття відходу військових підрозділів з Дебальцевого: «Це було найтупіше моє відрядження за весь період у зоні АТО». Через помилки, а можливо й свідомо шкідницькі дії вищого командування, батальйон утратив 11 вояків убитими за один день. На війні геть усі вояки стали ревно побожними, – наостанок нашого спілкування зазначив Дмитро Гросу. – Навіть ті, хто не знав молитов і ніколи в житті до Бога не звертався, зичили в інших молитовники й шепотіли молитви. Найактуальніша молитва кожного бійця – це 90-й Псалом Святого Письма. У ньому прописане моління вояка про захист від загибелі. Андрій МАЛАЩУК