ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

"Дякую Тобі, Боже, за миттєвості зустрічей і спілкувань": до Сороковин Романа Іваничука

 Цього тижня минає 40 днів з часу Переходу до Життя Вічного Великого Українця, Героя України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка і багатьох інших літературних премій, народного депутата України першого демократичного скликання, видатного громадського діяча, художнього літописця національної історії, геніального письменника – романіста, нашого краянина Романа Іваничука. Травень, 1989 року. В знаменитій Стефаниковій школі м. Коломиї - традиційне свято школи. Найпочесніший гість – випускник школи, ювілянт, відомий не тільки в Україні, але і далеко поза її межами письменник Роман Іваничук. У літературних колах жваво обговорюється новий роман, який вийшов друком 1988 року, чекаючи цілих 20 років на свій зоряний час в письменницькій шухляді, «Журавлиний крик», про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Зі свіжими враженнями від щойно прочитаного літературно-історичного шедевру несміливо підходжу до Майстра і запрошую на зустріч з бібліотекарями району, боязко остерігаючись відмови. Адже та нештучна популярність і слава, яка все ж наздогнала свого літературного Донкіхота, заповнювала кожну вільну хвилину зустрічами, презентаціями… Його чекали скрізь і всюди. Новітня хвиля національного відродження винесла Його на гребінь бурхливого океану пробудженої української свідомості, щоб зробити мірилом тестування на справжність, самопричетність і самоідентифікацію до української минувшини, правдивих українських цінностей і святинь, української ментальності і українського духу. Коли скажу, що моє запрошення було подячно сприйнято, то зовсім не передам тих емоцій. Майже дослівно:  « Мене завжди запрошує рідна школа, і я з радістю приїжджаю до своєї Альма-матер. Але особливо щемливими є для мене зустрічі з моїми читачами, бо для них пишу. Тим більше, коли читачі – твої родичі, сусіди, гімназійні друзі… Коли це читачі моєї рідної Коломиї і Коломийщини! Письменник без читачів – то не письменник. Я давно чекав такої нагоди і такого запрошення і вельми Вам за це вдячний…». У мене виросли крила. Я з душевним трепетом готувала цю зустріч з бібліотекарями всього району, яка переросла в значно ширшу публічну зустріч з шанувальниками красного письменства Романа Іваничука. Опісля – зустрічі стали традиційними, майже щорічними. Кожна нова книга обов’язково презентувалась у Коломиї. Нерідко ініціатором цих зустрічей вже був сам письменник. Читайте також: Класик, який жив поруч з нами: пам’яті Романа Іваничука, почесного громадянина Коломиї Для Коломиї книги, як правило, закуповувались немалими партіями прямо з видавництв, у яких вони друкувались. Зі щедрої руки і душі славної пам’яті Героя України Василя Ткачука, Миколи Шкрібляка, при підтримці і сприянні тодішнього заступника голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації Богдана Томенчука трилогія про УПА стала надбанням бібліотек області. Пригадується, як у помешканні світлої пам’яті надрайонного провідника ОУН Василя Федюка («Куряви») трепетно обговорювався новий історичний роман про УПА «Космацький гердан», як «Курява» висловлював, а я записувала, остерігаючись найменшої неточності, його враження від прочитаного, щоб потім надіслати до редакції літературного часопису «Дзвін», де вони й були надруковані. А потім – незабутня зустріч організатора повстанських сотень на Прикарпатті, і літописця – тест на справжність, на історичну достовірність. Такі ж зустрічі з легендарним сотенним Мирославом Симчичем («Кривоносом»). Роман «Рев оленів нарозвидні»… Перші оцінки гімназійних верстваків і побратимів: Григорія Гуменюка, Івана Романюка, світлої пам’яті Романа Дронюка. Незабутніми в пам’яті залишаться сторінки того справжнього свята родини Іваничуків, коли Романові Іваничуку вдалося підготувати і видати книгу свого брата Євгена «Холодне небо півночі»; коли зі своїм перекладацьким доробком познайомила коломиян дочка Наталя; коли справжніми святами ставали ювілейні вечори пошанівку; спілкування з Романом Іваничуком і Ніною Бічуєю в часі проведення Всеукраїнського театрального фестивалю «Коломийські представлення», на який вони приїжджали в якості Почесних гостей і фестивальних експертів. З письменником і родиною нас поєднували приятельські, навіть дружні, стосунки, про що не раз публічно висловлювався сам Роман Іваничук. Звичайно, не всім це подобалось, хтось відверто ревнував і заздрив таким стосункам, хтось, володіючи майстерністю міщанських інтрижок, десь не гребував шепнути дошкульне слівце… Бог – суддя таким «вболівальникам» за «чистоту моральних принципів». Але це таки позначилося на наших стосунках недовгою, але дуже болісною для мене, гнітючою мовчазною паузою, яку Бог дав терпіння і смиренність пережити і вийти з тієї сірої смуги загартованішою і сильнішою. Проте, як це завжди буває між справжніми друзями, дуже швидко прийшло обопільне розуміння цього штучно вбитого клину («Розділяй…»). Ми навіть не намагалися з’ясовувати стосунки. Просто, зрозуміли: це марнота – марнот! Роман Іваничук – Почесний громадянин міста Коломиї, а, згодом, Герой України, знову традиційно ставав на сповідь перед своїми читачами в рідному для нього місті з кожною новою книгою. Бо місто, яке Він (як ніхто інший!) любовно описав у своєму літературному доробку, справді дарувало йому енергію творення, незабутні особистісні миттєвості від перших парубоцьких захоплень до останніх днів життя. Тут жила його родина – брат Євген і сестра Наталя з сім’ями, сюди на побачення приїхав до нього його первий брат Ервін – син стрийка Михайла – січового стрільця, першого українського заполярника, розстріляного у сумнозвісному 1937-му, віднайдений Його книжкою на далекому американському континенті. Сюди, а звідси до Трача, кликали його стежки дитинства і голоси Його предків, що прив’язали пуповиною до рідної землі. Сюди Він привіз для довічної залюбленості в свій рідний світ свою другу Дружину Ніну, яку Бог і Доля нарекли Йому після відходу до Вічності доброго Янгола Його сімейного вогнища і матері двох дітей - сина Богдана та донечки Наталії - першої Дружини Софії. Коломию, її вулиці і зарінки, її мешканців; гімназію, гімназистів і її професорів, незабутніх особистостей, Коломийський театр, в якому гартував свою творчу натуру; Трач з його присілками, урочищами і пагорбами Він опоетизував найвищими мелодіями синівських почуттів; облюбував всією щедрістю своєї Великої Любові. Бо тільки з великої любові здатен народитися здоровий плід! Він відійшов від нас. Осиротіли без нього всі ті місця, до яких доторкнувся душею талант неперевершеного краснописця. Але з нами залишилась Його велика любов, яку Він дарував і залишив нам у спадок у кожному своєму слові, у кожній книжці. Це той живий пам’ятник, який поєднав Його велику душу з Вічністю. Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужений працівник культури України, голова Конгресу української інтелігенції Коломийщини