Додому Новини Суспільство Чому Коломия спустилася з гори на діл?

Чому Коломия спустилася з гори на діл?

0
Поділитися

Здається, й історики, й краєзнавці погоджуються з тим, що давня, первісна, Коломия стояла на горі, яку ми віднедавна називаємо Воскресінецькою. Ймовірно, на тій горі Коломия простояла кілька тисячоліть, від початку нового заселення суші після Біблійного потопу, приблизно в ІІІ тисячолітті до Р. Х.

На узвишші наші прапредки будували житло та вели господарку. Здавен у наших околицях займалися солевидобутком. Мабуть, і на Воскресінецькій горі давні коломийці виварювали з соровиці сіль. Правда, з часом людей ставало більше, вичерпувалися соляні джерела, а що вода відступала, то наші прапредки спустилися з гори на діл, де почали освоювати землю. Перебрівши чи переїхавши Прут, осіли на новому терені, корчували й випалювали ліси та чагарники, орали, сіяли й жали, клали хатки. З погляду економічно-господарського це був сміливий і правильний крок, але з погляду військового – це було жахливе помилкове рішення. То невже наші предки не врахували того, що на рівнинному терені їх чекає вірна загибель? Коли і чому відбувся цей історичний перехід з гористої на низинну територію?

Don Yapon

З історії знаємо, що у 2 – 5 ст. на наших теренах жили давньоґерманські племена, а в 4 – 5 ст. з азійських степів у Європу рушили кочові племена гуннів, знищуючи все на своєму шляху. Науковці вважають, що тоді й пропали в нас давні ґерманці, хоча автор цього дослідження припускає, що гунни не могли все і всіх знищити і, очевидно, найперше нищили те, що було легше, тобто рівнинні, пільні поселення. Досі не знайдено доказів присутності гуннів у наших околицях. Виглядає, що вони оминали гористу місцевість, бурхливі ріки та непролазні хащі й ліси.

Далі на наші терени прийшли давні слов’яни, хоч невідомо чи вони застали тут уцілілих давніх ґерманців, чи мирно співіснували з ними якийсь тривалий час, аж доки не розчинили їх у собі. Однак після приходу на наше Покуття цих предків-слов’ян у 5 – 6 ст. ми вже з історії не знаємо про якісь масові переселення, навали, війни. Тобто, від 5 – 6 століть і аж до 13 століття (приблизно 700 років!) до монголо-татарської навали, на наших теренах могло панувати мирне, спокійне й заможне життя. Очевидно, тоді наші прапредки забули про ворожу небезпеку, про війни й полони та спустилися з гори на діл. Тут осіли, звикли до землі, тримали худобу й птицю, вирощували пшеницю й жито, торгували й співали.

І раптом, мов грім з неба – знову азійські полчища несподівано напали та зруйнували руські міста. Від 13 ст. аж до кінця 17 ст. турки й татари приносили в наш край на вістрях своїх шабель і стріл смерть. З історичних джерел довідуємося, що шлях на Покуття вони називали «Золотим», бо нібито тут жили заможні люди і було що та кого грабувати. Очевидно, наші осілі прапредки впродовж кількох мирних століть добре загосподарилися, створили на нашій благодатній землі належний рівень життя. Але, на жаль, забули про небезпеку. Тому історики повідомляють, що Коломию палили багато разів, і вона ставала легкою здобиччю для турків і татарів. Бо й справді нова Коломия лежала, мов на долоні, не захищена горами й ріками – приходь і бери. Саме тому в нашому місті не залишилося давніх споруд, а замок, очевидно, збудували запізно. Коломия то гинула, то оживала – і так безліч разів. І тому в ній загубилася історична пам’ять, бо самих носіїв цієї пам’яті непощадно винищували або забирали в ясир.

Нарешті, у 18 ст. знову запанував мир, і фактично місто, як і Покуття та Гуцульщина, перебуло без великих потрясінь аж до 1914 року, коли спалахнула жорстока Перша світова війна. Цим разом мирне життя не тривало 700 років, а лише 200 з гаком…

Постає слушне запитання: а чому наші прапредки знову не втекли на гору з долини? Ймовірно, туди вони періодично поверталися, зробивши висновки. Недаремно на Воскресінецькій горі є урочище Замчище. Там, на думку вчених, мав стояти замок-твердиня в 10 – 13 ст., тобто у княжі часи. Тоді наші прапредки навчилися розкладати на узвишшях чуги-вартівні та попереджати про наближення ворогів. Очевидно, монголо-татарські, а згодом татаро-турецькі напади були такими страшними, що надовго закарбувалися в народній пам’яті та затьмарили собою попередню історичну інформацію. Зрозуміло, що азійські завойовники не щодня, не щомісяця і навіть не щороку нападали на Покуття й Коломию. Тому люди знову з гори поверталися на родючі низинні терени. І знову повторювалася гірка історія. Мабуть, деколи наші прапредки встигали сховатися в замку, а деколи – ні. Дивно, що на коломийських теренах не виявлено предметів монголо-татарів чи татарів і турків. Хоча земля таїть у собі ще багато несподіванок…

Микола САВЧУК