Додому Авторські колонки Чи всі повинні бути поетами?

Чи всі повинні бути поетами?

0
Поділитися
Микола Савчук

Відколи Україна Україною, вона ще не мала так багато людей, які пишуть і публікують вірші. У глибоку давнину для цього існували суттєві перешкоди – більшість людей не вміла писати і читати, згодом – уміла, але не мала чим і на чому, бо папір і ручка, конверт і послуги пошти – коштували гроші, а головне – давня людина не мала часу, бо думала як перезимувати. За Союзу можна було стати поетом, але для того мусили писати те, що радила комуністична партія, а якщо писали те, що радило серце, то опинялися в Сибіру чи в тюрмі. І аж в Україні віршарам розв’язалися руки. Пишуть усі, хто може тримати ручку. Є навіть окремі керівники високого рангу, які потайно видають поетичні збірки або ж на пенсії оприлюднюють те, що вони, перебуваючи при владі, написали. І тоді стає зрозуміло, чому вони так погано керували: вони не мали часу – писали вірші…

Чому так довго живуть народні пісні? Бо їх складали не на замовлення, не на конкурси й фестивалі, а з причини великої любові й великої зради, життєвих потрясінь, родинних та особистих трагедій. Тому в таких піснях закладена потужна енергія невідомих авторів, яка тримає їх на устах упродовж століть. А в нас тепер пишуть не лише ті, що не можуть не писати, але й ті, які не мають що робити.

Don Yapon

Відомо, що у 1920-і роки українців нараховували понад 80 мільйонів, за Союзу – 50 мільйонів, але тоді було в нас менше поетів, ніж тепер, коли населення становить 40 з гаком мільйонів. Ми на першому місці у світі не лише за корупцією, але й за віршарами й поетами. Проблема в тому, що писати навчили всіх, а от чи те, що ти написав, ліпше тримати в тумбочці чи ліпше оприлюднювати – цього не навчили. Гадаю, всі погодяться, що коли ви вмієте різати пилкою, то це ще не означає, що ви можете бути столяром. Але дехто вважає, що раз він уміє писати, то він може бути поетом.

Отже, щоб щось уміти – треба вчитися. Щодо поезії, то якщо ви відчуваєте дар, – треба вам ще читати провідних поетів, треба мати словники, знати рідну мову, її наголоси й особливість. А дехто все це ігнорує: сів, став, ліг – і є вірш. Про що хочете. Особливо легко вдаються багатьом вірші про Бога й Україну. А як знаємо з Біблії, спочатку було слово, і слово було у Господа. Розумієте, що це означає? Що спочатку було слово, а не миска, комп’ютер чи м’яч, тим паче не гонорар і не презентація! Якби значення цього Біблійного одкровення усвідомили всі, то завтра зі 100% любителів віршувати залишилося б 2-3.

Постає запитання: що ліпше – загальна політична цензура, яка існувала за комуністичної влади, чи поетична вседозволеність і безвідповідальність, яка є за олігархічної влади?

Постає запитання: що ліпше – загальна політична цензура, яка існувала за комуністичної влади, чи поетична вседозволеність і безвідповідальність, яка є за олігархічної влади? Особисто я за те, щоб усі мали право писати вірші, які хочуть і як хочуть. Але водночас я за літературну критику, дискусії, як це було в 1930-і рр. Оскільки нема чесної оцінки книжкових видань, то багато віршарів, які пишуть явно графоманські куплети, вбили в собі в голову, що вони справжні й неповторні поети, що їх книжки хтось повинен видавати, робити репрезентації, для них повинні збирати аудиторії, а найголовніше – скрізь хвалити. Врешті, повинні купувати їхні творива! Так за мовчазної згоди і байдужості звичайні люди, які знають абетку, вважають себе великими й особливими. Щоб ця новітня мода не переросла в традицію, треба зробити таке: хай кожен, хто зладив книжку, сам оплачує її видання, а хто розуміється на поезії – хай публікує чесну рецензію на таку книжку.

І тоді автори подивляться на свої вицвілі на полицях книгарень збірки, на ту купку, що стоїть удома під стіною, і в багатьох раптом загасне творча уява, якщо така горіла, десь розгубляться рими, щезнуть образи, якщо такі були, і людина поставить собі нарешті мудре запитання, яке вона мала поставити собі ще тоді, коли бралася за ручку: «А для чого і для кого це я пишу? Може, я не поет і не був ним? Може, буде ліпше, якщо я нарешті помию під’їзд та викошу рів?» І він востаннє згадає газетні публікації, презентації, смак слави, походи по спонсорах – і гірко зітхне. Але ж на тому життя не закінчується! Воно має ще багато різних спокус, барв і радісних моментів. Можливо, плекання домашніх звірят чи вирощування кактусів принесе вам більше задоволення, прибуток і справжнє визнання?

Микола САВЧУК