Вже близько року в Коломиї діє притулок нічного перебування для бездомних осіб – ініціатива Благодійної організації “Карітас Коломия” за підтримки міської ради.

“Про притулок для безхатьків ми думали вже тривалий час разом з міською радою. В нашому місті бачимо тенденцію,  що число таких людей зростає через різні соціальні фактори: війна, когось прогнали з дому  тощо. Ми бачимо те, що ніхто не хоче займатися бездомними, вони відкинуті суспільством, нікому не потрібні, їх всі цураються. Натомість ми бачили західний досвід, який дає можливість людині прийти в будинок нічного перебування, помитися, отримати чисту постіль, також є можливість випрати одяг… А найважливіше – відчувати себе людиною, зберігаючи при цьому власну людську гідність. Тому й виникла думка створити такий центр”, – розповідає директор БО “Карітас Коломия” отець Сергій Триф’як.

“Ми створили центр у власному приміщенні на вул. Петлюри,  98. За наші кошти та кошти донорів, які нам допомагали, відремонтували весь перший поверх, натомість зараз матеріальні витрати – заробітні плати, комунальні послуги, частково гігієнічні –  90% оплачує міська рада. У центрі безпритульні можуть випрати свій одяг, скористатись душем, перекусити, отримати кваліфіковану психологічну та юридичну допомогу”.

Керівником центру сьогодні є отець-диякон Юрій Захаревич, який також є ветераном АТО. До моменту, коли почав працювати в притулку, служив під Дабальцевом у зоні АТО, був поранений.

“Дякую отцеві Сергію, що запропонував цю роботу, для мене завжди була прикладом мати Тереза, адже вона робила великі справи, і коли мені надійшла пропозиція від отця Сергія взятися за цей проект – без роздумів її прийняв. Можливо, я не знав до кінця на що йду, але хотів і продовжую хотіти цим займатись. Дякую тим працівникам, які виконують нелегку роботу. Карітас – це вулик, де працює кожна бджілка і всі один одному  допомагають. Робота специфічна, бо люди є складні. Є так звані три категорії людей: професійні безхатченки, такі, що були позбавлені волі на 9, 10 і більше років, і хлопці, які брали участь у війнах в Афганістані, АТО тощо. У когось – психологічні зриви, в такому випадку їх просто викинули з сім’ї, не прийняли такими.  І вони приходять до нас, де ми їх радо приймаємо. Надаємо всеможливу допомогу”, – каже отець-диякон.

Центр вміщує близько 30 людей.  Хтось приходить помитися, випрати одяг, привести себе в порядок. Чай, кава, канапки – це те, що можна скуштувати тут, також допомагають різні церкви, можуть принести калачі, хліб, цукор тощо.

“Тут трапляються люди з вищою освітою з військовими званнями, наше завдання – повернути їм той образ Божий, і щоб інші люди впізнавали в них цей образ. Наскільки вони зможуть змінитись – залежить і вид них…”,  – завершує отець-диякон Юрій – координатор центру.

У будинку все охайно прибрано, немає жодних сторонніх запахів, чисто. Тут ми не зустріли людей в нетверезому стані, адже діють чіткі правила щодо алкоголю –  тут він заборонений.

Також поспілкувалися з пані Лесею, яка цього дня була на зміні в будинку: “Є різні люди, на літній період їх менше, взимку, коли морози та холоди – більше. В наші обов’язки входить підтримувати чистоту і порядок, реєструвати людей, контролювати, щоб були тверезі, щоб перекусили, помились”.

Розповів свою історію і 63-річний Лев Йосипович, один з тих, хто відвідує будинок нічного перебування від його початку.

“Жив 10 років на Закарпатті, мене виписали з будинку, тож залишився без хати, без прописки. Дочка в Італії, як зможе – допоможе, як ні – то ні. Я звернувся до отця Сергія, бо знав, що він дуже добрий чоловік. Отець розповів про відкриття цього закладу. І так я став першим його відвідувачем. Працюю, якщо попросять, по людях, пару копійок дадуть, нагодують… Ну а що робити? А тут прийшов, помився, переодягнувся, випив чаю з печивом. Тут дуже прекрасні умови для життя, це не спати на вокзалах, тут в чисте ліг,  тепло, комфортно. Хто хоче робити – роботу знайде завжди”, – завершує пан Лев. Ще розповів, що виробляє пенсію, і потім ітиме мешкати в геріатричний центр на постійній основі…

Про себе розповів й коломиянин Олександр, йому 48. Вдівець. Сюди потрапив через те, що його побили і пограбували на залізничному вокзалі. Чоловік розповів, що шість разів одружений, має восьмеро дітей, але з дітьми не підтримує контакт, мовляв,  соромно, бо зараз немає грошей, соромно перед дітьми… Сам має інвалідність. Чоловік втратив декілька пальців на руці.

“Дяка Богу, що є цей притулок. Якби не було таких місць, ми б жили на вулиці. Я тиждень жив на вокзалі. Одна зміна дозволяла переночувати, друга – виганяла. Взимку навіть немає куди притулитися… А тут є всі умови, нас годують обідом в “Карітасі”, тут перекуси, чай”, – розповідає чоловік.

На питання, чим займається вдень, пан Олександр спочатку не хотів відповісти, а потім сказав: “Мені соромно, та я збираю пляшки, картонні коробки, залізо – здаю на прийом, щоб мати якусь копійку”.

У кожного з мешканців притулку нелегка дорога і своя особлива історія. І потрібно не забувати, що раніше кожен з них мав сім’ю, дітей, роботу, та через життєві обставини, вони опинилися тут, де для них є можливість не зникнути, а відчути себе частиною цієї сім’ї, відчути себе потрібним, отримати психологічну допомогу, нічліг і ту частинку турботи йі любові, яка дозволить їм знову почати жити…

Віталій БИРЧАК

Фото: Андрій КАНЯ