Додому Авторські колонки До Бога взивай, а рук усе-таки прикладай

До Бога взивай, а рук усе-таки прикладай

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Уже сам репертуар чергового фестивалю “Коломийські представлення”, що відбувся не без помпи, змушує переглянути усталені уявлення про те, начебто П’ємонт нації — це ми і тільки ми, мешканці благословенних галицьких теренів.

Лариса Кадирова привезла з Києва колоритний монолог гуцулки з твору Марії Матіос. Ніжинський драмтеатр запропонував коломийцям психологічно наснажену драму про війну на Донбасі. Миколаївський російський драмтеатр — Шевченкових “Гайдамаків” у супроводі рокмузики. Студенти з Херсона — пластичну, з добротною українською мовою і вимовою феєрію Олександра Олеся «Ніч на полонині»…

А якими сценічними успіхами могли похвалитися західноукраїнські слуги Мельпомени? Чернівці потягнуло на американський детектив, Ужгород — на Карела Чапека, висадженого на закарпатську земельку…  Хоча це не найгірше, що могло бути в фестивальному репертуарі. Найгірше — вистава Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка “Язичники”. Тому що в Коломні, скажімо, вона могла б бути дуже доречною, та  в Коломиї — аж ніяк.

Дія “Язичників” авторства російськомовної письменниці родом з Одеси Ганни Яблонської відбувається в сучасній Росії, вистава — про кризу віри в наших північних сусідів. Складна, неоднозначна вистава авторки, в трагічній загибелі якої шукали порівняно недавно містику. Впродовж кількох місяців її герої двічі змінюють погляди на християнство і Церкву, читач п’єси так і не зрозуміє, що ж таке православіє баби Наталі й чим воно суттєво відрізняється від язичництва. Чому читач? Тому що цю п’єсу потрібно спочатку уважно прочитати, а вже потім іти до театру, стаючи глядачем. Яблонська навіть слово Богородиця пише то з великої, то з малої літери, завдаючи читачеві немало інтелектуальної праці.

Маю великий сумнів у тому, що надміру екзальтований коломийський глядач, який сприйняв виставу тернополян із захватом, з вигуками “браво!”, завдав собі труду ознайомитися з п’єсою до відвідин театру. Маю також сумнів у тому, що її уважно прочитав режисер тернополян Олег Мосійчук. Як сприймається вистава Яблонської у Мосійчуковому трактуванні? Спочатку — як один зі щовечорових  сюжетів телеканалу “Інтер”, де йдеться про родинні чвари пияків і наркоманів. Але все змінюється з прибуттям баби Наталі до родини її сина, в якій ніхто нікого не любить. Баба покинула колись свого синочка ледь не в сповитку й помандрувала монастирями відмолювати гріхи. А тепер упала як сніг на голову і взялася муштрувати і сина-ледаря, і крикливу невістку, і непутящу внучку в дусі православного радикалізму. Сідаєш вечеряти? Молися! Де в квартирі хоч би одна ікона? Чому всі нехрещені? Олію вживайте тільки з монастиря, освячену!

На початках я мав бабу Наталю за комедійний образ, надіючись, що ось-ось режисер поверне в правильне річище. Однак він і сам, судячи з усього, сприйняв п’єсу Яблонської як директиву до повернення назад, у Середньовіччя. Підвівши таким чином глядача до висновку — лише виснажлива молитва, лише строгий піст і смиренність допомогли бабі Наталі здійснити низку чудес: вилікувати Боцмана від алкоголізму, вивести сина Олега з анабіозу… І глядач, уподібнюючись  православному талібові, аж надривав горло, славословлячи наприкінці вистави артистів на чолі з режисером.

Чим небезпечне спрощене сприйняття християнської релігії — видно на прикладі Росії. Тобто там, де вважають, що сонце піднімає зранку Путін; де релігійна нетерпимість просто зашкалює, змушуючи ставити суспільству діагноз: православіє головного мозку. Інакше не виникало б ситуацій, пов’язаних, скажімо, з новим фільмом російського кінорежисера Олексія  Учителя “Матильда”. Погрози спалити кінотеатри, які демонструватимуть цей фільм, що виставляє нинішнього святого, а колишнього імператора Миколу ІІ у не зовсім привабливому світлі, протестні хресні ходи фанатиків з перекошеними обличчями — усе це жахливі реалії московського православія.

У нас тут, хвалити Бога, не настільки все загрозливо для держави й культури, хоча є й свої біди. Але якщо засобами мистецтва насаджувати людям думку про марноту всього земного і про необхідність підпорядкувати все  життя молитві й посту, люди можуть поволі вкриватися щетиною. Не здогадуючись, що артисти, для яких вони не шкодують долонь, цілком можуть смажитися колись у гуртку художньої самодіяльності в пеклі.

Дмитро КАРП’ЯК