Додому Авторські колонки Безмежно довірливі і поступливі

Безмежно довірливі і поступливі

0
Поділитися
Дмитро КАРП'ЯК Коломия

Ходив недавно з цікавості глянути, як прийматиме Коломия численну делегацію послів з усіх усюд. Самих послів, кажуть, було чотири десятки, всі інші з доброї сотні прибулих – міністри культури з різних чужоземних країн, київські урядовці й журналісти з телеоператорами. Мова спілкування здебільшого російська, по-англійськи, складалося таке враження, на площі перед “Писанкою” мало хто й розмовляв. Музейні працівники знайомили гостей зі скарбами народної творчості по вєлікорусскі-с.

Вдався я тоді до невеличкого експерименту. Підійду до першого-ліпшого гостя й питаю, звідки прибув він до нашого писанкового міста. По-українськи питаю, певна річ. І старшого віку пані, і молодший пан теж відповіли мені непоганою українською, навіть без акценту. Зазначивши при цьому, що самі вони кияни, працюють у Міністерстві закордонних справ. І те вже добре.

Don Yapon

Але ж кортить почути власне послів, як же то вони відреагують на мою державну мову. Вибрав екзотичну на вигляд сімейну пару, смагляві лиця яких засвідчували аж ніяк не київське походження, і поспитав, з якого краю будуть. Мого знання англійської вистачило на те, щоб зрозуміти – пара розмовляє тільки мовою Шекспіра. Ні вєлікорусского язика-с, ні тим паче нашої солов’їної мови ще не освоїли. Виручила Віта з музею Гуцульщини, зголосившись перекласти сказане чужоземцями. Віта, яка чи не єдина серед музейних фахівців спілкувалася з гостями англійською.

Взагалі-то це ганьба. І для мене особисто (добровільна перекладачка відрекомендувала мене як журналіста, тож уявляю, якої думки залишилася подружня пара з дуже далекої від нас країни про журналіста без знання мови міжнародного спілкування), і для працівників культури. Ліниві ми, якщо самокритично, задовольняємося своїми куцими знаннями і все відкладаємо підручник з чужої мови на потім. Забуваючи, що відкладений тільки сир добрий.

Уже пізніше, після від’їзду послів, доводилося чути краєм вуха, начебто музейникам надійшла вказівка провадити екскурсію по-російськи, оскільки багато гостей начебто з колишніх радянських республік. А їм какось удобніше чути російську, ніж українську. Того, хто дав таку вказівку, не називають, але що це кадр не з Москви – безсумнівно. Найімовірніше, наш доморощений хохол, який звик орієнтуватися в усьому на Кремль. Це воно, хохляцьке плем’я, тримається, як воша кожуха, підступного закону Ківалова-Колесниченка, палець об палець не вдарить, щоб українізовувати східні й південні міста… Вони й придумують різні єзуїтські логічні конструкції, що можна, мовляв, бути щирим українським патріотом, ба навіть націоналістом, і балакати по-російськи…

Але не тільки з приводу цих Іванів без пам’яті варто бити повсякчасно на сполох, якщо хочемо зберегтися як нація. Ну гаразд, не спромоглися освоїти трудівники нашої культурної ниви (і я, повторю, в їхньому числі) англійську мову. То хоча б своєї рідної не встидайтеся перед чужими людьми! Принциповішими будьте! Бо, наскільки знаю, ніхто й не кашлянув проти розпорядження говорити з гостями російською. Мовчки взяли під козирок і заштокали-закакали.

Сто разів, отже, мав рацію уродженець Херсонщини Лев Троцький, даючи свої інструкції агітаторам-комуністам в Україні. Якщо хто забув, нагадую один фрагмент з його диявольської інструкції: “Тільки безмежна довірливість і поступливість… щоразу губили всі завоювання українців”. Ключове слово тут для нашого випадку – поступливість. Тобто та сама риса характеру, що так яскраво проявилася навіть у, здавалося б, загалом патріотичній Коломиї.

Хоча, якщо бути до кінця відвертим, таки й довірливі ми, як малі діти. Вчить нас життя, вчить, а навчити ніяк не може. Будь-хто або власною персоною приїде сюди до нас і наговорить копицю масних слів, або й приїхати полінується, просто наллє патоки з телеекрану – і ми вже купуємось. Чи це така наша карма, чи яка тому причина?..

Дмитро КАРП’ЯК