ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

header-ad

Як дідо гонив, бо онука женив. І що з того вийшло?

Доброї пори, Читачу! Часто першу скрипку в моїх оповідках грає постать бабусі. Втім от нині вирішила розповісти ще й про діда, котрий грає кіна. А ти своє весілля пригадуєш чи, може, теж сидів під горіхом і прислухався? 

Глава (без) сімейства

Весілля найстаршого онука Лесика баба Ганя і дідо Василь чекали так палко, що коли про нього стало відомо, сердешна від тої радости аж вмерла.

Через те діду Василю довелось чекати весілля ще рік.

І от сеї миті ми зустрічаємо його біля хати старої Лебедихи, звідки він взяв розгін на другий кінець села. Очевидно - до швагра Стефка.

-Дай Боже, вуйку! Я здалеку гадаю, хто ж то в’ється по дорозі так хвацько, як Іванко в пісні. А то, виявляється, не Іванко, а Василько, - спиняю старенького, котрий нині шкварить ногами ще краще, ніж його внук футболіст – молодий у всіх значеннях слова. – Певно, шукаєте си яку Галю?

Дідові ноги застигають на місці, а під кучерявими вусами до сонця виблискують золоті зуби:

- Та що мені одна Галя! – артистично махає рукою, задираючи носа. – А взагалі, дитинко, мечусь, бо роботи маю – не пройти, не проїхати. В Лесика весілля, ну а вони без мене ніц не варті. Тільки чую «діду - сюди, тату - туди». Ну а що ж – глава сімейства як-не-як.

-Ясна р…, - не встигаю похвалити співбесідника, котрий, здається, лишень чекав, щоб його хтось отак перестрів, як я.

-Лечу до свого щвагрунє, може, б його внук був дружбою Лесика. Бо з Лебедихою вже домовився – буде її Ладзьо. Правда, ще не знаю, чи першим, чи другим.

-А що Лесик не має, кого взяти? – цього разу встигаю випалити фразу до кінця.

-Що він там може знати-взяти? Я пам’ятаю, хто був в мене, потім в його мами на весілю, хто нам винен, хто що має відробити, та й во даю собі раду. Кажу тобі, ніц без них не вартий. Тьху, заговоривсі.

По тих словах дідо Василь зводить бровами, мов Лебедишин Барсік, коли перестріне на дорозі якогось кота. Продовження дії в обох однакове – гнати вперед.

Вже на ходу старенький обертається і завбачливо гукає:

-А своїй бабі скажи, що має плести вінок з барвінку. Я от тільки дружбів познаходжу, би було кому зілля рвати. А вона має…

Дідо не співставив свою швидкість з гучністю голосу, тому лиш встигаю здогадатись, що, певно, баба має відробити за чиєсь весілля. Можливо, навіть двоюрідної сестри вуйкової цьоці по татовій лінії.

Роблячи паузи, розбалакавши по дорозі першого сільського голову Стаха і востатного пиячка Стасика-телесика, нарешті задибала додому. Мене випередила Лебедиха, швагруньова жінка Люба і продавчиня сільської крамниці Мирося, котрі вже голосно галайкали на подвір’ї сусіда з лівої сторони через три хати – діда Василя.  І тільки-но мої думки заінтриговано збіглись докупи, прислухаючись, що б то змусило Миросю посеред білого дня отак нагло зачинити магазин, як пані потрусили своїми опасистими калоріями увсебіч. Хм, ребус.

Через хвилин двадцять, саме тоді, коли я ощасливила бабу розпорядженням про вінок із барвінку, а попри нашу хату додому поплів вже не такий спритний дідо нареченого, три хати від Василевої наліво і направо, та ще й три вулиці навколо, почули відгадку – то старого зустріла донька. Нам не було видно, чи пашіли її щоки і чи ставало дибки волосся, але з лементу було ясно – дідо начудив темні діла.

-Я вам весь день: сядьте туда, сядьте сюда, а ви з того почули всьо, крім слова «сядьте», - дерла горло наша дячиха, по-сумісництву найближча Василева родичка. – То я нині маю від людей червоніти, - (наші з бабою припущення підтвердились, і сусідка зараз бурячкового кольору, як тоді, коли їй з хорів у церкві впали ноти на голову старій Хомиці, і та на всю церкву закликала якусь мать. Швидше за все, невістчину). – Від людей червоніти, бо ні сном, ні духом, ні сракою кінець кінцем не чула, що ви їм понаплітали. Які такі дружби? Га? Які такі дружби я питаю? Ми ж їх навіть на весілля кликати не збирались.

Опісля в діалог вступив дідо Василь. Певно, знесилений після тих походеньок, він говорив тихіше за доньку, бо цьоця Леся з другої хати ще чула, а ми з бабою – вже ні. Могли лиш здогадуватись, після чергової доньчиної партії:

-Ах так! А нас ви запитали? Молодого ви запитали, я вас питаю? - ми з бабою викручуємось в знак питання, бо страшно цікаво, чи питав. - Та то вже двайціть літ нема, як колись, а він буде з людей відробки збирав. Чисто панщина якась!

Розгинаємо спини, киваючи одна одній, але, мабуть, дідові аргументи не закінчились, і ми знову прислухаємось, роблячи вигляд, що полемо траву довкола горіха. Полемо вперше за все літо, тому трава нас накриває з головою. Страхує.

-Що? Глава сімейства? Та я би на вашому місці в магазин найближчий рік не йшла, бо казала Мироська, що сімейство вам повідриває.

Ми в траві не сміємось - Мироська може.

-Щоб то було востатний раз. Як мені щось буде треба, я сама в людей попрошу і матиму з ними свої порахунки – заспіваю їм на дні народженні чи похороні. А ви би більше не лізли поперед батька. І поперед доньку!

Вилазимо з бабою, обтрушуючи коліна – моє хруснуло об сухий коров’ячий пляцок.

-То я не поняла, барвінок треба плести чи нє? – замислено турбується спільниця.

-Ой, ба… Вже один наплів, - скеровую її поглядом на обійстя діда Василя.

Він сидів під стодолою, пахкаючи «Козак» так спокійно і замріяно, ніби його зовсім не обходить гармидер, яким спереживалось півсела. Старий затягнув сигарету, випустив пишний, мов сукня нареченої, дим і усміхнено шепнув:

-Нічо, нічо. Нічо ви не цінуєте, але я все одно ще справлю весілля. Правда чиє? Хоч бери і сам женися, - скрутив губи трубочкою розкритикований весільний організатор, розуміючи чергову геніальну ідею. - Але кого би я за дружбу брав?

Відтак кинув недопалок і різко шмигнув за браму у бік сільського кооперативу. Може, задобрювати продавчиню Миросю, а може, будувати нові плани з холостим Стасиком-телесиком. Якщо будуть новини, баба обіцяла подзвонити, бо траву під горіхом ми наказували татові поки що не косити.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА

Читайте також: Присвята усім Галюсям (Ірусям, Марусям, Данусям….), які сидять вдома