От і знову зустрілись ми з Тобою у рядках сільських оповідок. Дякую, Читачу, що не минаєш! За це дарую історію про квітку, яку хтось колись подарував Івану. А Тобі у таких випадках що дарують? Маргаритки Іван ходив до церкви нечасто, і кожного вечора стояв навколішки, картаючи себе за це. Він сподівався, що то не дуже страшна провина, але завжди в ті миті відчував, як пахнуть маргаритки. Іван знав – такий на запах гріх. Вперше він зрозумів це ще дитиною, коли разом з хлопчаками грався на сільському цвинтарі. Колєги ховались між великими і маленькими могилками, де спочивали їхні пра-пра, а хтось один шукав друзів, раз у раз, тривожачи реготом то якусь бабусю, то дідуся. Втім, незважаючи на галас, обличчя із кам’яних пам’ятників завжди усміхались. Дорослі з фотографій не робили зауважень, не пильнували і не сварили, тож тут панувала маленька дитяча республіка. Іван у цьому впевнений. Був. Поки одного дня, граючи у хованки і шморгаючи між горбиками землі, не почав знічев’я зривати насаджені квітки. Тоді до нього заговорили. Ні, не рослини – прекрасна молода жінка з витонченими рисами обличчя.

• Іванку, навіщо ти це робиш? - Її голос видався хлопчикові зовсім не суворим, а поява в "республіці" незнайомої цьоці не настрашила. Іван якось просто і без сумнівів розумів: це Вона – Пречиста. – Синочку, не можна зривати квітки на цвинтарі. Вони велика радість для усіх тих людей на фотографіях. Коли рідні забувають за них молитись, померлі дивляться на свої доглянуті могилки і тішаться, що про них все одно пам’ятають. Розумієш, Іванку? Ці маргаритки – то пам'ять.

Хлопчик в засмальцьованих штанах та з брудними руками слухав тихий лагідний голос, розуміючи важливість кожного слова для його чистої душі. Він не сказав нікому про цю зустріч, бо то було таїнство для двох, але з того дня назавжди запам’ятав, який запах мають маргаритки. Іван чув його, коли виправляв погану оцінку в щоденнику, коли в Страсну п’ятницю вперше хильнув самогонки, і коли замість Касі пішов в свати до Люби. Тоді він ніс у руках троянди. Але пахли вони маргаритками. Легкий, як повітря, і теплий, як зріле весняне сонце, аромат люди могли й не впізнати або ж сплутати із повітрям чи сонцем. Проте тільки не Іван. Навіть зараз чоловік, який не ходить у Господній храм, стоїть на колінах, й відчуває, що з зимових пейзажів в оселю проникає знайомий запах – Бог дарує йому маргаритки, Бог пояснює, Бог чекає. Він знає, що Іван не йде на Службу, тому й шукає шлях, аби поговорити. Хтось в такі миті вдихає квіти, хтось бачить сон, хтось читає газету, ще хтось… Та, зрештою, кожен із нас сам знає, як звертається Бог, щоб ми Йому відповіли… З любов’ю З. АВТОР: Зоряна Дзера Читайте також: Начинка для булочок і життя, або Навіщо муку просіювати.