Додому Новини Культура Коломийські кола гебрейського племені

Коломийські кола гебрейського племені

0
Поділитися
Коломийські кола гебрейського племені

Від часів пізнього середньовіччя Коломия поставала перед очима мандрівників типовим галіційським містом, в якому, окрім титульної української нації, вагоме місце займала раса вихідців з землі обітованої. По-різному складалися стосунки між двома народами на нашій землі…

Послуговуючись ще королівськими пільгами, юдеї просувалися все далі на схід. Так 1768 року у містечку Снятині значився Хаїм Коломийський, бо був вихідцем зі столиці Покуття. Тут й досі відлунює той неповторний уклад життя, який творили ремісники все можливих мастей, рабини і лікарі, лихварі і службовці, артисти й газетярі, сіоністи і соціалісти, комуністи й хасиди, корчмарі та музики (одним з найвідоміших був Емануель Фойерман – віолончеліст, в майбутньому професор Берлінської Вищої музичної школи, який народився 22 листопада 1909 року в Коломиї). Нашому місту присвятив цикл своїх віршів поет Й. Мангер – не знаний у нас і відомий на «землі обітованій». 1914-го равином нашого міста Тумимом видано «Сувої пам’яті святої Коломиї», куди занесено ім’я Гілела бен Боруха-Бендла Ліхтенштейна, який чверть віку був коломийським равином (1863-1887). 1970 року в Єрусалимі вийшла пам’ятна книжка «Єврейська община Коломиї».

Don Yapon

Відомий також факт, що 1995 року в Нью-Йорку побачило світ видання «Пинкас Коломия». Про коломийський період голлівудського актора Александра Гранаха писав єврейський радянський письменник Григорій Полянкер у романі «Булочник з Коломиї». Щодо культурно-мистецького життя, то серед іншого розмаїття мали місцеві юдеї осередки, де Музи правили бал. Так український педагог і композитор Василь Якуб’як на початку 1930-х років керував жидівським хором та оркестром, який відвідували після справ гендельських старі й малі, бідні і не дуже.

Наступний вагомий період у спільній історії стосується українських визвольних змагань. Тоді, для захисту від мародерів і грабіжників, на території міста нова влада сформувала «Жидівську міліцію» в системі Коломийської військової команди, уповноважений д-р Вахман. «Жидівський курінь» мав два підрозділи, який нараховував майже 400 багнетів. Після поразки ЗУНР бійці прорвалися з боями до Одеси, звідки пароплавом дісталися Палестини. Заможні коломийські юдеї повністю взялися за укомплектування уніформою, амуніцією, провізією, обозом, фуражем, кіньми, пальним і мастильним матеріалом бригаду вояків УСС, які під командою майора Ф. Тінкля відправлялися до Львова на бій з поляками.

жиди

Після нацистського свавілля, з березня 1944 року усілякі недержавні зібрання були заборонені. Припинив своє існування і культовий заклад на Пекарській. Після тих пріснопам’ятних часів у храмі розмістили склад, а в останні десятиліття радянської влади в цих стінах займалися спортом майбутні медики. Наприкінці червня 1997 року тут у духовному осідку «Єрусалим Бейт Мидраш» відновилося громадське Богослужіння для представників віри юдейської. Ще, мабуть, на початку минулого віку вулиця Пекарська отримала назву від того, що на ній три брати Шльосери утримували хлібопекарню.

Попри всі світові перипетії подібна споруда зосталася на вулиці, яка носить ім’я відомого галицького видавця першої половини XX ст. Якуба Оренштайна. Десь між цим різностильовим комплексом забудов розміщувалася його накладня, яка сусідувала зі старою божницею. За власні кошти її спорудженням займався Маєр Геллер – власник ткацької фабрики на тодішній вулиці Ягайлонській вищій (нині вул. Січових стрільців). Крім промислового полотна тут виготовляли таліти (за Польщі наші люди вимовляли це слово «телеси») – білі молильні накидки з розшитими вручну синіми краями, експортуючи їх аж до Сполучених Штатів. Що ж до Геллерового духовного дітища, то після повоєнних часів до цієї віковічної споруди переселили інкубаторну станцію, яка діє й до наших днів. Одразу за нею простяглися мури одного з найдавніших кладовищ, на якому ще впродовж другої половини минулого століття зберігалися горбочки могил ізраїлевих дочок і синів. Ми, дітлахи середмістя, гралися між ними у свої дитячі забави, смакуючи щавлем та яблуками-дичками, які рясно родили над схилом. Опісля ця безгоспна місцина була перелаштована на стадіон сусіднього медучилища. І ось уже декілька років поспіль, тут, під боком маґістрату, ця частина міста утримується в жалюгідному стані, забута самим Творцем. Що ж до людей, то нині це притулок і справжній рай для коломийських безхатченків.

На вулицях міста ще можна зустріти будинки, які мають головні ознаки своїх колишніх власників. Це, зокрема, стосується «мезузи» – косого прорізу у правобічному дверному проході, до якого вкладали капсулу виписки зі Святого Письма. Такими ж позначками відзначали й релігійні заклади. Однак найбільший і найдавніший з них не достояв до сьогодення. Так звана Велика коломийська синагога, яку спорудили на кошти общини, вела своє літочислення від 1664 року. Протягом століть її частково реконструювали та перебудовували, зокрема 1798 р. В закінченому вигляді фронтон оздоблював вишуканий барочний стиль, а фриз прикрашала ліпнина, символізуючи кам’яні скрижалі, які Мойсей возніс на гору Синай, аби народ Ізраїльський пізнав і дотримувався десяти заповідей Божих. Святиня стояла в тому районі міста, де тепер починаються, чи то може закінчуються, ринкові ряди на розі вулиць Сагайдачного та Шухевича. 1943 року цю будівлю «бесмедрешу», яка входила до сумнозвісного ґетто, нацисти піддали вогню, що ознаменувало собою заключний акорд акції «юденфрай».

Дивом вистояв до наших днів інший юдейський храм на вулиці Романа Шухевича, в якому ще донедавна функціонували цехи швейної фабрики.

З приходом нацистів юдеїв змусили платити контрибуцію грошима та цінними речами. 12 жовтня 1941 року арештовано перших 3 тисячі мешканців міста – переважно юдеїв. Їх запроторили до в’язниці, а звідти відвели на розстріл до Шепарівського лісу. Шостого листопада акція повторилася. 23 грудня внаслідок провокацій гестапо схопило ще три тисячі людей, які були власниками іноземних паспортів і також страчені. У квітні 1942-го з коломийського «верхнього» ґетто потягами депортовано спершу п’ять, а у вересні сім тисяч мешканців до польського табору смерті Белжец. Відправки уникнув останній рабин міста Ісраель Йосеф Лау, він загинув в самому ґетто.

1999 року Надзвичайний і Повноважний Посол Ізраїлю в Україні Анна Азарі вручила нагороди «Праведник світу» і цінні подарунки українським громадянам, батьки яких у роки Другої світової війни переховували юдейські родини від нацистських людоловів. Чимало з тих, хто ризикував життям, але так і залишився «в тіні», було і в нашій Коломиї…

Під час окупації ґетто Коломиї складалося з трьох частин, поділене на різні дільниці: одне в середмісті (вздовж Валової), друге в районі вулиці Мокра (Винниченка) і останнє в нижній частині міста, за кляштором, на масиві з головною вулицею Новий Світ. Цей «трикутник смерті» утворюють нинішні вулиці Гетьманська, Верещинського й Сліпого. А починалося все з того, що 19 серпня 1941 року всі, хто за расовою ознакою належав до жидівської нації, повинні були здати всі цінні речі – золото, срібло, коштовності, хутра та зимовий одяг для потреб східного фронту, на якому воював німецький вермахт. Таких типових для Рейху правил вимагав дотримуватися місцевий крайсгауптман, 27-річний юрист Пітер Клаус Фолькман – син прусського штабного офіцера Першої світової війни. Їх часто можна було бачити «в неробочий час» з дружиною Адою і заступником Герхардом фон Йорданом, зодягнутих в гуцульські кожушки. Саме під їхнім проводом 12 жовтня 1941 року розпочалася «велика акція», після якої до Шепарівського лісу погнали першу партію приречених. Своєрідна жалобна процесія з живих ще людей не поспішала, бо всі знали, що це буде їхня остання дорога назустріч з вічністю. Подібні жаскі картини повторювалися ще довгих два роки, з різницею тільки в кількості невинно убієнних. Тільки 1994 року на місцях безпосередніх розстрілів члени коломийського культурологічного товариства «Поступ» на чолі з його головою Ярославом Полатайчуком домоглися встановлення пам’ятного хреста. Щорічно між могилами правлять заупокійні служби, бо спочивають тут також і християни.

Одним з тих, кому вдалося вижити, був 57-річний мельник Лейзор Керстен. Вночі він вибрався з-під трупів, вернувся в ґетто, якимось дивом викрав свою родину (можливо, підкупив поліцаїв-охоронців) і до кінця окупації переховувався у праведника-українця Олекси Онуфрейчука, що теж тримав млин у селі Мишині біля Коломиї. Ця драматична історія мала своє логічне продовження. Отже, найперше те, що обидва були давно знайомі, бо займались одним мукомельним ремеслом. Задля певної безпеки Лейзорові доньки вихристилися, а опісля й повиходили заміж за українців. Так старша Марія вийшла за Онуфрейчукового сина. Одна з дівчат одержала типове для галицьких посілостей ім’я Дарка… Сам Олекса був знаменитим костоправом на всю округу. Ще від воєнного періоду до нього приходили пацієнти з різних ворогуючих таборів – повстанці, німці, совіти… Представники офіційної радянської медицини міста на людях не визнавали його дару. Але потайки переадресовували до нього своїх «безнадійних». Помер сей місцевий «знахар» десь на початку 1970-х, кажуть, при великих статках, чим, власне, й скористала вдячна родина, до якої належали й Керстени.

Важка доля судилася водієві легкового «фіата» з коломийського шахтоуправління Райнерові та начальникові відділу постачання Телінґерові. Рукави їхнього одягу, як тавро, типово відзначали шестикутні Давидові зорі. Тільки з причини національної приналежності їхні дружини перебували за мурами сумнозвісної резервації на Валовій. Звідси їм стелитиметься тільки один шлях – у Шепарівську дубину. Наприкінці 1943-го акції масових розстрілів сягнули апогею. Прийшов час на Райнера і Телінґера, яких забрали за огорожу ґетто. Однак директорові шахтоуправління Корнелю Сербинському якимось чином вдалося добитися в нацистських верховодів міста визволення своїх працівників.

–          Що буде з нашими дружинами? Чи будуть вони з нами? – допитувалися в директора Райнер з Телінґером.

–          Я тут безсилий, – тільки й розвів руками пан Сербинський. Після чого вони повернулися назад за дроти на Валовій і належно прийняли смерть зі своїми рідними.

Всього ж через наше місто й околиці за роки Голокосту пройшло близько 50 тисяч осіб різних націй, та, звичайно, найбільше постраждало єврейство, про що голосить пам’ятний знак на трасі Івано-Франківськ – Коломия – Чернівці. Його фундатором виступило ізраїльське «Товариство вихідців з Коломиї» 1993-го з нагоди 50-х роковин Шепарівської трагедії.

Прогулюючись сквером між вулицями Чехова та Петлюри, мало хто й підозрював, що теж дефілює по людських останках. Про це нагадують розкидані відлами з карбуванням на надгробних каменях, званих «мацев»

Страшні розстрільні дні не оминули й старого юдейського окописька між нинішньою вулицею Бандери і мікрорайоном Богуна. Свою мученицьку смерть спіткали тут також коломийці різних соціальних верств і віросповідання. Можливо, десь тут спочиває юна Пауля Дебора Бухвайц – талановита піаністка Львівської консерваторії, яка ще задовго до війни ворожила при свідках собі на руці. «У мене коротка лінія життя – загину не своєю смертю», – говорила вона не раз у колі коломийських колєжанок.

Прогулюючись сквером між вулицями Чехова та Петлюри, мало хто й підозрював, що теж дефілює по людських останках. Про це нагадують розкидані відлами з карбуванням на надгробних каменях, званих «мацев». Це колишній кіркут, де ще ледь прочитуються метафоричні символи та цитати з талмуду. Уже в радянські часи цільнотесані стели вивезли звідси під спорудження пам’ятників вождям країни Рад. Демонтовані і згромаджені новою, демократичною вже владою, вони знову повернулися на своє місце.

Відтоді про якісь подібні масштабні чи поодинокі акти вандалізму у Коломиї забули. Українці й далі толерували стосунки з представниками інших нацменшин, зокрема й юдеями. Забулися якісь давні образи та недомовки. Люди знову дружили сім’ями, разом могли відпочивати чи подорожувати, займатися якоюсь спільною справою і тому подібне. І це нормальне явище, так й повинно бути в цивілізованому, демократичному суспільстві. Єврейська громада міста, яка сповідує традиційну культуру та віру своїх предків, суттєво оновилася. Після проголошення Україною незалежності їм повернуто приміщення синагоги на згаданій вулиці Пекарській.

Нині вони активно впорядковують меморіальні місця, які пов’язані з їхніми предками, що винятково позитивно впливає на загальний стан містозабудови. Погодьмося, що все ж краще дотримуватися подібної практики, аніж сприймати як належне зарослі дикі хащі й засмічені нами алеї…

І ось, мов грім з ясного неба, одне за другим, наче стихія, пронеслися над містом звістки про хвилю вандалізму на колишньому юдейському кіркуті в районі центрального озера. Кому воно вигідно і хто за усім цим стоїть, провокатор чи ура-патріот – невідомо, але знаю одне – це не робить честі усім нам, корінним мешканцям Коломиї.

Василь НАГІРНИЙ