Додому Новини Священику, який втомився служити Літургію

Священику, який втомився служити Літургію

2
Поділитися
Пропонуємо вашій увазі коментар на відомий уже “Крик душі молодого священика із Галичини”.

Любий отче! Ваш лист викликав у мережі неймовірний резонанс. Одні люди цілком на вашому боці, всіляко вам співчувають та намагаються поширити його якомога більше, насамперед, через співзвучність ваших думок із власними внутрішніми переживанням. Іншим він видався дивним, залишивши після себе доволі суперечливі відчуття. Не буду приховувати – саме до останніх я й сам належу. Не бажаючи вас повчати, чи тим більше – осуджувати, все ж не можу не відповісти на нього деякими своїми міркуваннями. Безперечно, я й не мірю, що прочитавши цього листа ви різко зміните свій хід думок і хоч якось перекроїте власні внутрішні переживання. Із мого боку сподіватися на це було б надто наївно. Однак, промовчати зараз, бачачи небезпеку вашого духовного стану, було б надто необачно. Тим більше з уваги на масштаби поширення вашого тексту.

Скоро буде двадцать років, відколи мене було висвячено на священика. Майже двадцять років я недостойний дерзаю звершувати Божественну літургію. Для того, щоб краще збагнути цю цифру скажу, що деякі немовлята, яких я хрестив у перший рік свого священства вже, очевидно, мають власних діточок, а ще більше з них уже перебувають у шлюбі. За цей час, звісно, я бачив багато. Пережив чимало радісних і сумних моменті у власному пастирському житті. Були в мене і злети, і падіння. Але єдине я точно знаю, що жодного разу я не втомлювався служити Божественну літургію. Ніщо земне не впливає та не може впливати на ставлення священика до богослужіння. Як тільки я б відчув, що втомився літургісати, як чесна людина, я б негайно склав із себе сан, далі не мучив ні себе, ні свою паству, очікуючи благоприємного часу для служіння та гідної пастви. Не хочу ставити себе в приклад, але лише під час Божественної літургії я набираюсь сили для життя. Думаю, в цьому немає нічого оригінального. Це за мною повторить більшість православних священиків.

Don Yapon

Католицька Церква фактично відмінила древню традицію постування, звела говіння перед Причастям до 1 години, скоротила служби до 40 хвилин. Як ви сподіваєтесь на те, щоб ваші вірні цінували Літургію, якщо ви самі її не цінуєте?

Ви пишете, що втомилися служити Божественну літургію для недостойних людей. Як католицькому священику вам, очевидно, ближче Західне розуміння ролі священика. Різниця між нашими церквами краще всього помітна, якщо звернути увагу на те, куди саме звернена постава служителя під час відправ. Католицькі священики моляться дивлячись на людей, православні – разом із громадою дивляться на Схід. Не треба мені нагадувати, що греко-католики дотримуються православного обряду, отже, моляться так само як і ми. Справа тут зовсім не в обряді – зовнішніх формах – а в глибокому, фундаментальному розумі суті священства. Саме тому, для вас має значення хто саме перед вами молиться: праведник чи грішник, маловірний чи святий. Від грішників ви втомлюєтеся, а бачачи праведників – тішитеся. Для вас важлива правильна та вдячна публіка. Для мене ні. Я радий будь-якій людині, яка навіть випадково зайде до нашого храму.

Для пастиря жодного поділу на якість, рівень парафіян бути не повинно. Церква – це зібрання грішників, що каються. Всі ми – хворі люди, які відрізняємося один від одного не праведністю, а лише сортом гріха. Нема безгрішних. Усі ми тут лише для одного – щоб спасатися, себто лікуватися, освячуватися та преображуватися. І дуже дивно, коли цього не розуміють самі священики. Хоча, чому не розуміють? Коли хтось критикує недбайливого пастиря, йому обов’язкового пригадають, що всі ми грішники, тому з цим треба миритися та йти далі.

Так, це сумно констатувати, що інколи трапляються в людей гріхи, власне, про ти віри – невір’я, маловірство, віра в забони чи спасительність одних лише зовнішніх обрядів. Тим не менше, саме це і є предметом турботи пастиря. Його обов’язок день за днем, а рік за роком викорінювати ці пороки в собі та допомагати викорінювати їх серед ввіреної йому пастви. Втомлюватися від цього на другому році священства – явно зарано. Не лише людина винна в тому, що чогось не знає чи не розуміє, але й душпастир, який її нічого не навчив, не напоумив, не підказав, як правильно. Не забувайте про це.

Щоб ви сказали лікареві, який скаже хворому, що втомився його лікувати, бо той не розуміє всієї важливості своєї хвороби? А, як би ви ставилися до учителя, який би не захотів навчати першокласників, вимагаючи для себе в клас лише докторів наук? У всіх цих випадках ми б обов’язково мали б сказати, що ні цей лікар, ні згаданий учитель не є на своєму місці. Годі говорити про того священика, який зустрівся з гріхом і людською недосконалістю лицем до лиця, але виявися не готовим до боротьби з ними!

Чесно скажу, що за всі роки свого служіння, я – самий звичайний православний священик, жодного разу не вважав Таїнство Покаяння «імітацією зустрічі Милосердного Батька та блудного сина». Як і всі мої брати-пресвітери, я не лише хвалив людей, але й докоряв, напоумлював, навчав, робив зауваження. Я давав їм стимул, заохочував для подальшої роботи над собою. Але не уявляю собі ситуації, в якій це святе Таїнство стало би імітацією чи грою. Все ж, очевидно, що якість розмови каянника з духівником залежить не лише від каянника. Сповідь – це не сеанс психотерапії, а Таїнство Боже, при якому однаково розкриваються один перед одним і священик, і той, хто йому сповідається. Як на мене, багато більша біда не в тому, що люди не вміють сповідатися, а в тому, що деякі особи в сані розцінюють цей святий час, як спосіб задовольнити власну, непотрібну цікавість особистим життям інших людей, або як нагоду повчати та залізти в чужу душу, не маючи для цього ні природних задатків, ні благодаті Божої.

Ви пишете про те, що вам набридло хоронити покійників, дивлячись на те, якими забобонними можуть бути його родичі. Із цього незрозуміло, чим перед вами завинив сам покійник, який може за свого життя був кращим вашим однодумцем? Все, що роблять парафіяни – лежить на відповідальності священика. Це його справа цікавитися переконаннями, внутрішним станом і цінностями своєї пастви. Якщо чекати лише коли будуть кликати на відспівування – тоді дійсно сенс похорону буде в трьох батонах і завішаних дзеркалах. Жодним чином я не виправдовую таких нещасних людей. Але, при цьому, виправдати і самого пароха я теж, вибачте, не можу. Це його парафія. Це його обов’язок. Марновірство з’являється лише на тому місці, де повинна бути здорова віра. І там, де ліниві священики.

Любий отче! Люди, які пишуть довгі листи рідко коли не викликають іронії. Тим більше ті люди, які відповідають на чужі тексти без особливого запрошення. Бачу, я вже тут достатньо написав для того, щоб вдумливий читач зрозумів хід моїх думок.

Цілком поділяю вашу турботу про духовне життя та бажання мати віруючого, грамотного, розсудливого парафіянина. Хто з нас не мріє про людей поруч, які б мали живий зв’язок із Живим Богом. Це ж неймовірний скарб! Тим більше – в рідній парафії. Все ж, перечитуючи вкотре ваш текст, хотів би нагадати лише одне: Спасися сам, і біля тебе спасуться тисячі. Біда не в людях, а в тому, що їх немає кому навчити, поки в них втомлені та розчаровані пастирі…

2 Коментарі

  1. А я ще додам,повчання Ісуса Христа,бути милосердним,миролюбивим,пам”ятати які муки за нас терпів СИН БОЖИЙ,але сам повчав та інших наставляв,вибраних навчав щоб йшли в світ повчали тих заблудших овечок,пам”ятали:Мене гнали,били,і вас будуть бити,гнати,за МОЄ ІМ”Я.Який приклад може дати слабодуха людина,вона є сліпа,сама впаде в яму і потягне того хто поряд…